ответ:омео – один из главных героев пьесы Шекспира, молодой сын главы семьи Монтекки, древнего и уважаемого рода в городе Вероне. В пьесе о нем мы впервые узнаем из разговора его отца с другом Ромео Бенволио. Старый Монтекки тревожится по поводу странного душевного состояния сына:
Его там часто по утрам встречают:
Слезами множит утра он росу
И к тучам тучи вздохов прибавляет.
От света прочь бежит мой сын печальный
И замыкается в своих покоях;
Завесит окна, свет дневной прогонит
И сделает искусственную ночь.
Ромео не хочет делиться с отцом причинами своей печали, в пучину которой погрузился с головой:
Но он один – советчик чувств своих.
Он – не скажу, что сам себе не верен,
Но так он необщителен и скрытен,
Так недоступен никаким расс Из разговора Ромео с Бенволио мы узнаем, что причиной печали главного героя является неразделенная любовь к девушке Розалине - «нелюбовь ко мне возлюбленной». Ромео томится тягостными чувствами, унынием. «Любовь» к Розалине тяжестью лежит на его душе:
О гнев любви! О ненависти нежность!
Из ничего рожденная безбрежность!
О тягость легкости, смысл пустоты!
Бесформенный хаос прекрасных форм,
Свинцовый пух и ледяное пламя,
Недуг целебный, дым, блестящий ярко,
Бессонный сон, как будто и не сон!
Такой любовью дух мой поражен.
Ромео говорит много о коварстве своей «возлюбленной», своем несчастье, горестях любви, постоянно жалуется.
Тсс… нет меня! Где ты Ромео видишь?
Я потерял себя. Ромео нет.
Я заживо убит ее обетом!
Я мертв – хоть жив и говорю об этом.
Нет, но несчастней я, чем сумасшедший:
В темницу заперт, голодом измучен,
Избит, истерзан…
Стрелой его (Купидона) я ранен слишком сильно,
Чтоб на крылах парить, и связан так,
Что мне моей тоски не перепрыгнуть.
Любовь, как груз, гнетет меня к земле.
Как мы позже узнаем, «любовь» эта была надуманной, наигранной. Молодой Ромео искал развлечься, а образ несчастного любовника как нельзя лучше подходил его страстной юной натуре. Его чувства брат Лоренцо называет «глупый пыл»:
А Розалина! Ты ее забыл?
В глазах у вас – не в сердце страсти пыл.
Из-за нее какие слез потоки
На бледные твои струились щеки!
Что вызубрил любовь ты наизусть,
Не зная букв.
В Вероне отношение к Ромео хорошее, он благороден. Даже старик Капулетти, глава враждующего семейства, положительно отзывается о Ромео:
Себя он держит истым дворянином;
Сказать по правде – вся Верона хвалит
Его за добродетель и учтивость.
Ромео беспристрастен к вражде семейств, не ищет стычек и драк, не жаждет крови. Он скорбит о том, что ему пришлось пролить кровь его врагов, однако Ромео сделал это по необходимости вступиться за честь своего убитого Тибальдом друга Меркуцио:
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.
Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Як він утілювався в життя?
Таких облич у повісті багато: і пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк (із розвитком сюжету він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на мерзенного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волинського князівства), і безстрашний воїн Максим Беркут, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть на відстані лічених метрів і вже готовий іти в атаку, і хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільше увагу приділено, звісно, героєві, ім’ям якого і названо повість.
Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!),
ответ:омео – один из главных героев пьесы Шекспира, молодой сын главы семьи Монтекки, древнего и уважаемого рода в городе Вероне. В пьесе о нем мы впервые узнаем из разговора его отца с другом Ромео Бенволио. Старый Монтекки тревожится по поводу странного душевного состояния сына:
Его там часто по утрам встречают:
Слезами множит утра он росу
И к тучам тучи вздохов прибавляет.
От света прочь бежит мой сын печальный
И замыкается в своих покоях;
Завесит окна, свет дневной прогонит
И сделает искусственную ночь.
Ромео не хочет делиться с отцом причинами своей печали, в пучину которой погрузился с головой:
Но он один – советчик чувств своих.
Он – не скажу, что сам себе не верен,
Но так он необщителен и скрытен,
Так недоступен никаким расс Из разговора Ромео с Бенволио мы узнаем, что причиной печали главного героя является неразделенная любовь к девушке Розалине - «нелюбовь ко мне возлюбленной». Ромео томится тягостными чувствами, унынием. «Любовь» к Розалине тяжестью лежит на его душе:
О гнев любви! О ненависти нежность!
Из ничего рожденная безбрежность!
О тягость легкости, смысл пустоты!
Бесформенный хаос прекрасных форм,
Свинцовый пух и ледяное пламя,
Недуг целебный, дым, блестящий ярко,
Бессонный сон, как будто и не сон!
Такой любовью дух мой поражен.
Ромео говорит много о коварстве своей «возлюбленной», своем несчастье, горестях любви, постоянно жалуется.
Тсс… нет меня! Где ты Ромео видишь?
Я потерял себя. Ромео нет.
Я заживо убит ее обетом!
Я мертв – хоть жив и говорю об этом.
Нет, но несчастней я, чем сумасшедший:
В темницу заперт, голодом измучен,
Избит, истерзан…
Стрелой его (Купидона) я ранен слишком сильно,
Чтоб на крылах парить, и связан так,
Что мне моей тоски не перепрыгнуть.
Любовь, как груз, гнетет меня к земле.
Как мы позже узнаем, «любовь» эта была надуманной, наигранной. Молодой Ромео искал развлечься, а образ несчастного любовника как нельзя лучше подходил его страстной юной натуре. Его чувства брат Лоренцо называет «глупый пыл»:
А Розалина! Ты ее забыл?
В глазах у вас – не в сердце страсти пыл.
Из-за нее какие слез потоки
На бледные твои струились щеки!
Что вызубрил любовь ты наизусть,
Не зная букв.
В Вероне отношение к Ромео хорошее, он благороден. Даже старик Капулетти, глава враждующего семейства, положительно отзывается о Ромео:
Себя он держит истым дворянином;
Сказать по правде – вся Верона хвалит
Его за добродетель и учтивость.
Ромео беспристрастен к вражде семейств, не ищет стычек и драк, не жаждет крови. Он скорбит о том, что ему пришлось пролить кровь его врагов, однако Ромео сделал это по необходимости вступиться за честь своего убитого Тибальдом друга Меркуцио:
Ромео с ним заговорил учтиво,
Указывал, как пуст предлог для ссоры,
Предупреждал, что гнев ваш будет грозен, —
Все так спокойно, кротко и смиренно, —
Но ярости его не обуздал…
Объяснение:
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.
Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Як він утілювався в життя?
Таких облич у повісті багато: і пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк (із розвитком сюжету він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на мерзенного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волинського князівства), і безстрашний воїн Максим Беркут, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть на відстані лічених метрів і вже готовий іти в атаку, і хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільше увагу приділено, звісно, героєві, ім’ям якого і названо повість.
Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!),
Объяснение: