« Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними “культура”, але на дiлi виходить, що змоглося тiльки їх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбає тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробит, нужда зломала його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. I коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута,- дiти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: “Ах, яка ж то красна байка!” »
Світ врятує лише внутрішня краса, духовна. Зовнішність – надбання тимчасове і швидкоплинне, схоже на фантик від цукерки: кольори і яскраві картинки стираються прожитими роками, і залишається тільки наповнення. Воно може бути гірким і огидним, або солодким і прекрасним.Люди з чистою і доброю душею сяють зсередини, зігріваючи навколишній світ, намагаючись зробити його кращим. Вони доносять сміття до бачків, саджають дерева і фарбують сусідські паркани веселими кольорами. Внутрішні монстри змушують кидати недоїдене яблуко просто посеред вулиці, руйнувати пам’ятники і ображати інших.Людина з прекрасною душею понад усе прагне наповнити світ гармонією і добром. Вона змушує інших брати в руки граблі, і йти на суботник, захищати бездомних тварин, чи допомагати бабусі з важкими торбами. Власним прикладом вона демонструє, як зробити когось трохи щасливішим, як очистити Землю від зла і скверни.Краса не потребує кілограму пудри чи губної помади, бо найчастіше під тональним кремом ховаються монстри. Невдоволені, роздратовані, злі на оточуючих і самих себе, вони штовхають на злочини, змушують розв’язувати війни. Бажають знищити життя, заповнити планету хаосом і болем. Шукають втіхи у гидких вчинках, і не можуть знайти.Потрібно шукати красу у буденних речах, теплих поглядах і маленьких подвигах, зроблених не на показ, а просто так. Занурюватися у мистецтво і книжки, бо в них заховані найцінніші перли буття. Розвивати і плекати душу, наповнювати серце добром і любов’ю. І коли всі люди на планеті розквітнуть щастям, перестануть заздрити і ховати ненависть у найтемніших куточках душі, Земля стане раєм.А поки мільйони шукають свою уявну долю, руйнуючи все на своєму шляху, одиниці збирають уламки і власною душевною красою склеюють їх докупи, рятуючи світ від зла і загибелі.
« Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними “культура”, але на дiлi виходить, що змоглося тiльки їх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбає тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробит, нужда зломала його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. I коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута,- дiти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: “Ах, яка ж то красна байка!” »