Як тільки я почала читати новелу, то відразу побачила те, наскільки сильно оповідач замкнутий в собі. Він каже, що вже три роки святкує Новий рік по-своєму. Він не любить гучні гулянки, йому більше до вподоби насолоджуватися самотністю. Він зачинив за стальними дверима своє серце і нікого туди не впускає. На протязі всього твору ми читаємо лист від Мані до Хоми, з нього ми і дізнаємося про їх минуле, як вони були разом у лісі, та ще про минуле Марусі без Хоми. І читаючи листа, Хома-Массіно відчиняє своє серце, в ньому змінюється ставлення до Марусі, змінюються його думки щодо Мані та її листа. У Марусі важка доля і їй можна тільки співчувати та співпереживати. Але, з іншого боку, це було цілком її рішення – піти від коханого чоловіка, з рідної сторони, з дому і попрямувати назустріч бурхливому, невідомому та жорстокому світу. Мені не зовсім зрозумілі її мотиви і хоч вона і не знала, хто такий насправді Генрись, але вона сама зробила свій вибір. З одного боку, вона каже, що Хома не зміг її втримати, але з іншого – чому вона сама не трималася за своє кохання, не боролося за нього, а замість цього втекла з малознайомим хлопцем. І ще одне запитання: чи не спокусили її його статки та статус, бо у творі мимохідь сказано про те, що у Генрися ніби була забезпечена сім’я. Я не хочу засуджувати Марусю, але інколи я не можу її зрозуміти. В житті кожен може зробити помилку, оступитися, та для Мані ця помилка стала фатальною. Хоч, якщо подивитися з іншого боку, може, ця помилка стала випробуванням для неї і для Хоми, для перевірки їх кохання, яке незважаючи ні на що не згасло… У всі часи проблема співіснування двох людей має глобальний характер людського буття взагалі. Вустами Массіно Франко говорить незаперечну істину:«Що таке людина для людини? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
Зима почти всегда приходит внезапно. Тихо и торжественно. Все в природе замирает в предчувствии ее прихода. Земля, истерзанная осенними холодными дождями, ночами умирает, промерзая ледяной коркой, но к середине дня приходит в себя, разбуженная острым, тоскливо моросящим дождем, превращаясь в сплошную непроходимую слякоть. И кажется, что тяжелым черным тучам конца не будет, и никогда уже не отступит вязкая серая морось. Но что-то меняется, становится еще темнее, воздух сгущается, наэлектризованный предчувствием. Вот именно тогда, когда напряжение достигает неведомой границы, приходит зима. Вместо дождевых капель свинцовые тучи начинают ронять снег. Сначала редкие, робкие снежинки ласково ложатся на землю. Постепенно снежинок становится больше, им становится тесно, они слипаются в хлопья, а тучи, молча, с облечением спешат осыпаться на землю снегом. Земля быстро покрывается толстым пушистым одеялом. Все тонет в белизне - и земля, и небо. И, кажется, что природа вздыхает с облегчением – зима пришла! И случается чудо! Сквозь прореху в похудевшей туче прорывается солнечный луч! Яркий, мощный, торжествующий! И все взрывается мириадами искрящихся бриллиантов непостижимой чистоты. Снег сияет всеми цветами радуги, оповещая все живое на земле о том, что самое чарующее, самое магическое время года вступило в свои права! И деревья в парке уже не выглядят мрачными и обреченными на умирание. Они уютно укутались в снежные шали и уснули до весны. И только в своих сладких снах они увидят, как придет самый светлый праздник Рождества. И без них наступит Новый год, неся волшебство в каждый дом, одаривая долгожданными подарками детей и новыми надеждами – взрослых. Будут лютовать январские метели, закручивая в тугие спирали колючие от мороза снежные лавины, коварный февраль много раз обманет внезапными оттепелями, сменяющимися звенящими морозами. Отшумит веселая Масленица, наполнив воздух манящими запахами блинов и горячих самоваров. И тогда зима, уставшая от бесконечной череды праздников, огрызаясь на торопящую ее уход весну, удалится в свои пенаты. А земля проснется, разбуженная ласковым солнцем и стаккато капели, отдохнувшая и плодородная
На протязі всього твору ми читаємо лист від Мані до Хоми, з нього ми і дізнаємося про їх минуле, як вони були разом у лісі, та ще про минуле Марусі без Хоми. І читаючи листа, Хома-Массіно відчиняє своє серце, в ньому змінюється ставлення до Марусі, змінюються його думки щодо Мані та її листа.
У Марусі важка доля і їй можна тільки співчувати та співпереживати. Але, з іншого боку, це було цілком її рішення – піти від коханого чоловіка, з рідної сторони, з дому і попрямувати назустріч бурхливому, невідомому та жорстокому світу. Мені не зовсім зрозумілі її мотиви і хоч вона і не знала, хто такий насправді Генрись, але вона сама зробила свій вибір. З одного боку, вона каже, що Хома не зміг її втримати, але з іншого – чому вона сама не трималася за своє кохання, не боролося за нього, а замість цього втекла з малознайомим хлопцем. І ще одне запитання: чи не спокусили її його статки та статус, бо у творі мимохідь сказано про те, що у Генрися ніби була забезпечена сім’я.
Я не хочу засуджувати Марусю, але інколи я не можу її зрозуміти. В житті кожен може зробити помилку, оступитися, та для Мані ця помилка стала фатальною. Хоч, якщо подивитися з іншого боку, може, ця помилка стала випробуванням для неї і для Хоми, для перевірки їх кохання, яке незважаючи ні на що не згасло…
У всі часи проблема співіснування двох людей має глобальний характер людського буття взагалі. Вустами Массіно Франко говорить незаперечну істину:«Що таке людина для людини? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
Зима почти всегда приходит внезапно. Тихо и торжественно. Все в природе замирает в предчувствии ее прихода. Земля, истерзанная осенними холодными дождями, ночами умирает, промерзая ледяной коркой, но к середине дня приходит в себя, разбуженная острым, тоскливо моросящим дождем, превращаясь в сплошную непроходимую слякоть. И кажется, что тяжелым черным тучам конца не будет, и никогда уже не отступит вязкая серая морось. Но что-то меняется, становится еще темнее, воздух сгущается, наэлектризованный предчувствием. Вот именно тогда, когда напряжение достигает неведомой границы, приходит зима. Вместо дождевых капель свинцовые тучи начинают ронять снег. Сначала редкие, робкие снежинки ласково ложатся на землю. Постепенно снежинок становится больше, им становится тесно, они слипаются в хлопья, а тучи, молча, с облечением спешат осыпаться на землю снегом. Земля быстро покрывается толстым пушистым одеялом. Все тонет в белизне - и земля, и небо. И, кажется, что природа вздыхает с облегчением – зима пришла! И случается чудо! Сквозь прореху в похудевшей туче прорывается солнечный луч! Яркий, мощный, торжествующий! И все взрывается мириадами искрящихся бриллиантов непостижимой чистоты. Снег сияет всеми цветами радуги, оповещая все живое на земле о том, что самое чарующее, самое магическое время года вступило в свои права! И деревья в парке уже не выглядят мрачными и обреченными на умирание. Они уютно укутались в снежные шали и уснули до весны. И только в своих сладких снах они увидят, как придет самый светлый праздник Рождества. И без них наступит Новый год, неся волшебство в каждый дом, одаривая долгожданными подарками детей и новыми надеждами – взрослых. Будут лютовать январские метели, закручивая в тугие спирали колючие от мороза снежные лавины, коварный февраль много раз обманет внезапными оттепелями, сменяющимися звенящими морозами. Отшумит веселая Масленица, наполнив воздух манящими запахами блинов и горячих самоваров. И тогда зима, уставшая от бесконечной череды праздников, огрызаясь на торопящую ее уход весну, удалится в свои пенаты. А земля проснется, разбуженная ласковым солнцем и стаккато капели, отдохнувшая и плодородная