«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Жив поживав на світі один могутній чоловік.Звали його Іван Сила.Він любив пригоди.Сталося таке іде він одного дня до свого кума та й бачить в однієї юної дівчини сумочку відібрали. -О ні!Говорить дівчинка. -Що сталося зелено око?Питає Іван. -У мене відібрали сумочку. -А що ж там було? -Там було найкраще що в мене є!Говорить Зелено ока! -Там був мій розум! -Тебе як звати? -Мене звуть Марійка Весна я з бідної сім'ї мій тато пиячка всі гроші він витрачає на цигарки, алкогольні напої.Ми з мамою сьомий день лише на сухарях живемо! -А мене звати Іван Сила я теж з бідної сім'ї мене покинули мої батьки я дуже довго копався щоб тільки вийти із-за воріт дитячого будинку потім виріс і став дуже могутнім чоловіком! -Хочеш ти будеш мені як за доньку? -Звісно ж хочу? Тоді пішли будемо шукати твою сумочку ішли вони 7 днів і 7 ночей пройшли соснові, кленові, дубові ліси і прийшли до густого-прегустого чагарнику.Бачать хатинка стоїть і біля віконці якась дівчина стоїть! -Добридень,Добридень бачу довго ви шукали мене, але все таки знайшли!По що прийшли що бачили в лісах могутніх! -Бачили лише дім твій дівчино красная. -Прийшли ми по сумочку не бачила? -Бачила ось вона в мене в хатинці лежить! -Навіщо вона вам? -Це моя сумочка ану віддай! -Добре,добре віддам, але скажіть с чого ви взяли що це була я? -Ми бачили сліди які вели лісами могутніми -Ланами широкополими -Ось ваша сумочка тримайте! -Дякую відповіла Весна І побігли вони далі шукати пригод!
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Объяснение:
Жив поживав на світі один могутній чоловік.Звали його Іван Сила.Він любив пригоди.Сталося таке іде він одного дня до свого кума та й бачить в однієї юної дівчини сумочку відібрали.
-О ні!Говорить дівчинка.
-Що сталося зелено око?Питає Іван.
-У мене відібрали сумочку.
-А що ж там було?
-Там було найкраще що в мене є!Говорить Зелено ока!
-Там був мій розум!
-Тебе як звати?
-Мене звуть Марійка Весна я з бідної сім'ї мій тато пиячка
всі гроші він витрачає на цигарки, алкогольні напої.Ми з мамою сьомий день лише на сухарях живемо!
-А мене звати Іван Сила я теж з бідної сім'ї мене покинули мої батьки я дуже довго копався щоб тільки вийти із-за воріт дитячого будинку потім виріс і став дуже могутнім чоловіком!
-Хочеш ти будеш мені як за доньку?
-Звісно ж хочу?
Тоді пішли будемо шукати твою сумочку ішли вони 7 днів і 7 ночей пройшли соснові, кленові, дубові ліси і прийшли до густого-прегустого чагарнику.Бачать хатинка стоїть і біля віконці якась дівчина стоїть!
-Добридень,Добридень бачу довго ви шукали мене, але все таки знайшли!По що прийшли що бачили в лісах могутніх!
-Бачили лише дім твій дівчино красная.
-Прийшли ми по сумочку не бачила?
-Бачила ось вона в мене в хатинці лежить!
-Навіщо вона вам?
-Це моя сумочка ану віддай!
-Добре,добре віддам, але скажіть с чого ви взяли що це була я?
-Ми бачили сліди які вели лісами могутніми
-Ланами широкополими
-Ось ваша сумочка тримайте!
-Дякую відповіла Весна
І побігли вони далі шукати пригод!