Родичі, рід, народ... Всі ми з цих слів, бо ми — українці. Ми одного роду, і створила природа цей рід щирим серцем, щирим душею, розважливим, терплячим, дружелюбним і мирним у ставленні до інших народів, із працелюбними руками. Ми ніколи не були забродами, завойовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість не заплямована пожежами, руїнами, чиїмись сльозами, пригніченням людської гідності, смертю. Якщо й брали до рук зброю, то лише для того, щоб захищати свій рідний край.
Ми великий народ, але ніколи цим не хизувалися і завжди поважали чужу волю й незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг незваними гостями. Якби-то так ставилися і до нас. Якби-то...
Чи є ще у світі такий великий і стражденний народ? Вся наша історія — це постійна присутність у нашому домі незваних гостей-грабіжників: половців, печенігів, татарів, німців, турків, поляків, сильного північного сусіда.
Древній, обікрадений народе!
Над тобою в розбій.
Всі хотіли запрягти в ярмо і поганяли нагайкою тебе, мій народе, на твоїй же неосяжній і родючій землі. Але "то не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ше степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги..."
Вільний дух народу постійно тлів під попелом неволі, а коли вже було зовсім несила терпіти, спалахувало полум'я непокори і помсти. Горіло воно в часи Коліївщини, на Запорозькій Січі, під Берестечком, Пиловцями, Корсунем, Жовтими Водами.
Тебе, мій народе, постійно зневажали сильніші за тебе, знущалися, мордували, катували, хотіли вирвати язик — твою мову. Тебе взагалі не хотіли помічати, глумливо називаючи твоїх синів і дочок зневажливим і принизливим словом "малороси". Триста з лишком літ конав ти, рідний мій народе, в кайданах. І багато твоїх дітей продалися, хто за що: за горілку, за чин, а хто, щоб просто вижити.
Та були в тебе славні сини, хто не хотів бути рабом, не вмів і не хотів цілувати чийсь чобіт, не вмів стояти на колінах з покірно похиленою головою, чиїм девізом були слова:
Обмеженість людських здібностей постійно стимулює до прогресу. Все, про що ми роздумуємо чи мріємо, рано чи пізно стає реальністю. Можливо, в життя всі плани втілить хтось інший, але це обов*язково станеться.
Людина мріяла літати в небі — з*явились аероплани, літаки та боїнги. Хотіла плавати в океані — тепер не є новинкою судна, кораблі та підводні човни. Сподівалась побачити космос — винайшли дирежаблі та космічні кораблі. А причиною всіх цих відкриттів стали природні амбіції людини розумної.
Насправді, наша природа вимагає парадоксальності та водночас категоричності: будь реалістом — роби неможливе..! Визначення для себе цілей, що потребують надприродніх, надможливих чи надреальних здібностей, постійно стимулюють людський мозок для все нових та більших звершень.
Позитивний результат праці можна побачити лише у випадку сумлінного та відповідального підходу до неї. Але й віра у власні сили та в необхідність досягнути мети роблять дива. Сумнів всіх, хто оточує людину, в її можливостях може двояко на неї вплинути. Комусь це додасть снаги для доказів, що всі помиляються. А комусь буде достатньо для того, щоб впасти духом та кинути будь-яку справу. Це все через невпевненість в собі та букет комплексів, що супроводжують протягом всього життя. А з цим треба боротись..! Яро та нещадно знищувати все, що може підірвати віру в себе хоч на малесеньку частинку.
Якщо ставити перед собою цілі, які іншим здаються неможливими для здійснення, то після того, як досягнеш омріяних вершин починаєш розуміти, що знаходишся лише на середині шляху. Що справжні висоти лише чекають на своїх підкорювачів. І, як кажав У. Беджот: “Найвища насолода — зробити те, що на думку інших Ви зробити не можете
Родичі, рід, народ... Всі ми з цих слів, бо ми — українці. Ми одного роду, і створила природа цей рід щирим серцем, щирим душею, розважливим, терплячим, дружелюбним і мирним у ставленні до інших народів, із працелюбними руками. Ми ніколи не були забродами, завойовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість не заплямована пожежами, руїнами, чиїмись сльозами, пригніченням людської гідності, смертю. Якщо й брали до рук зброю, то лише для того, щоб захищати свій рідний край.
Ми великий народ, але ніколи цим не хизувалися і завжди поважали чужу волю й незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг незваними гостями. Якби-то так ставилися і до нас. Якби-то...
Чи є ще у світі такий великий і стражденний народ? Вся наша історія — це постійна присутність у нашому домі незваних гостей-грабіжників: половців, печенігів, татарів, німців, турків, поляків, сильного північного сусіда.
Древній, обікрадений народе!
Над тобою в розбій.
Всі хотіли запрягти в ярмо і поганяли нагайкою тебе, мій народе, на твоїй же неосяжній і родючій землі. Але "то не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ше степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги..."
Вільний дух народу постійно тлів під попелом неволі, а коли вже було зовсім несила терпіти, спалахувало полум'я непокори і помсти. Горіло воно в часи Коліївщини, на Запорозькій Січі, під Берестечком, Пиловцями, Корсунем, Жовтими Водами.
Тебе, мій народе, постійно зневажали сильніші за тебе, знущалися, мордували, катували, хотіли вирвати язик — твою мову. Тебе взагалі не хотіли помічати, глумливо називаючи твоїх синів і дочок зневажливим і принизливим словом "малороси". Триста з лишком літ конав ти, рідний мій народе, в кайданах. І багато твоїх дітей продалися, хто за що: за горілку, за чин, а хто, щоб просто вижити.
Та були в тебе славні сини, хто не хотів бути рабом, не вмів і не хотів цілувати чийсь чобіт, не вмів стояти на колінах з покірно похиленою головою, чиїм девізом були слова:
Прокляття, хто муки Вітчизни забуде!
Хай проклят, хто жив, як осот!
Зітрем в порох нечисть — щасливими будем!
Не раб український народ!
Обмеженість людських здібностей постійно стимулює до прогресу. Все, про що ми роздумуємо чи мріємо, рано чи пізно стає реальністю. Можливо, в життя всі плани втілить хтось інший, але це обов*язково станеться.
Людина мріяла літати в небі — з*явились аероплани, літаки та боїнги. Хотіла плавати в океані — тепер не є новинкою судна, кораблі та підводні човни. Сподівалась побачити космос — винайшли дирежаблі та космічні кораблі. А причиною всіх цих відкриттів стали природні амбіції людини розумної.
Насправді, наша природа вимагає парадоксальності та водночас категоричності: будь реалістом — роби неможливе..! Визначення для себе цілей, що потребують надприродніх, надможливих чи надреальних здібностей, постійно стимулюють людський мозок для все нових та більших звершень.
Позитивний результат праці можна побачити лише у випадку сумлінного та відповідального підходу до неї. Але й віра у власні сили та в необхідність досягнути мети роблять дива. Сумнів всіх, хто оточує людину, в її можливостях може двояко на неї вплинути. Комусь це додасть снаги для доказів, що всі помиляються. А комусь буде достатньо для того, щоб впасти духом та кинути будь-яку справу. Це все через невпевненість в собі та букет комплексів, що супроводжують протягом всього життя. А з цим треба боротись..! Яро та нещадно знищувати все, що може підірвати віру в себе хоч на малесеньку частинку.
Якщо ставити перед собою цілі, які іншим здаються неможливими для здійснення, то після того, як досягнеш омріяних вершин починаєш розуміти, що знаходишся лише на середині шляху. Що справжні висоти лише чекають на своїх підкорювачів. І, як кажав У. Беджот: “Найвища насолода — зробити те, що на думку інших Ви зробити не можете