Даю 60б Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось...
Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з
яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась
бабуся, – сіла одпочити.
– От уже й літечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще світить, та
вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
– Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? – питає мене.
Я гляну – аж справді коло тину купка діток.
– А що, дітки? – питає бабуся, – Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками.
– Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже на їх
бабуся.
Дітвора так і сипнула в гад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара
обділя їх, а стара обділя... Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли
се зненацька як гримне пані:
– А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, — тільки залопотіло. І в мене
серце заколотилось. Бабуся спокійненько одповіщає:
– Се, – каже, – я по яблучку діткам дала.
– Ти дала? Ти сміла? – заверещить пані(сама аж труситься). – Ти, мужичко,
моє добро крадеш!.. Злодійко!
– Я – злодійка!? – вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і
сльози покотились.
– Більш красти не будеш! – кричить пані. – Я тебе давненько пристерігаю, –
аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати!
– Не крала я зроду-віку мого, пані, – одмовляе стара вже спокійно, тільки
голос її дзвенить. – Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх
родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?
– Мовчи! – писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його
погляд страшний! Я тільки очима його благаю.

– Злодійка! Злодійка! – картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває
стару, і штовхає.
– Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно,
пані!
– Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до неї; пані — до мене; мій чоловік — до пан моя дитино, – промовляє до мене бабуся, – Не турбуйся, не гніви
панії.
А пані вже вчепилась у мої коси… (Марко Вовчок)

План лінгвістичного міні-аналізу художнього тексту

1. Тема та ідея тексту (не твору в цілому) .
3. Кількість мікротем
У даному тексті можна виділити такі мікротеми…
Кількість абзаців у тексті збігається (не збігається) з кількістю мікротем…
Текст пронизаний ………… настроєм.
4. Засоби художньої виразності (епітети, метафори, порівняння).
5. Лексичні особливості (пестливі, грубі слова, пряме – переносне значення,
наявність займенників …).
6. Художньо-зображувальні можливості синтаксису.
У тексті переважають ……………. речення.
За метою висловлювання більшість речень – ..…, за інтонацією – …..
Речення в тексті ускладнені ….. . Це дозволяє автору…………………

-Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.

-Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 – написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.

-До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою.

-Самостійно вивчила 11 мов, в тому числі латину і грецьку. Перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Написала загалом понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки.

Родина Кулаківських

Гордій Кулаківський – прапрадід Вадима, людина, через яку прокляли родину Кулаківських. Це був «ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі», з рудою бородою та хитрими жовтими очима. Гордій хитрістю вмовив старосту Міщенка підписати пустий аркуш, а потім за підробленими документами «купив» усе майно місцевого дворянства. Через це люди прокляли його рід. Гордій був хитрим, скупим та жорстоким, навіть із власними дітьми. Помер, коли на нього впав з горища мішок із кукурудзою.

Фрол Кулаківський – син Гордія, рудий парубок. Застрелився з рушниці через необережність.

Франя Кулаківська – дочка Гордія, сестра Фрола та Якова, також руда. Довго не виходила заміж, поки завдяки зіллю не причарувала Корнія. Однак не мала щастя у шлюбі.

Яков Кулаківський – молодший син Гордія. Був надзвичайно скупим та грубим. Дружина і син голодували через його скупість. «Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді».

Васюня Кулаківський – син Якова. Скупий та грубий чоловік. Казав дружині Олені: «…при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро?». Всі думали,що Василь загинув на війні. Проте насправді він втік із фронту та переховувався у підвалі 30 років.

Іван Кулаківський – син Василя. І він і його дружина померли молодими.

Катерина Кулаківська - дочка Василя. В ранньому дитинстві важко хворіла. Одного разу до їхньої оселі завітав старець-жебрак та попросив їжі. Він розповів, що для того, щоб дівчинка видужала, треба купити «на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої Катерини». Батьки все зробили й Катерина видужала. Вона була доброю, на відміну від інших Кулаківських. Ледь не померла у страшній пожежі. Саме Катерина була привидом, що з’являвся у квартирі поверхом нижче. Попередивши пожежу та врятувавши її, Софійка змогла зняти родове прокляття.

Толик Кулаківський – син Івана Кулаківського та дідусь Вадима. Скупий, як і всі в його родині, хотів вигнати бабусю і продати її житло, покинув свою дружину й онука.

Майже всі у родині Кулаківських були скупими, злими, підлими людьми. Вони заздрили, обманювали та коїли усіляке зло. Однак і самі ніколи не мали щастя.