Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.
● Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 — написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.
● До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою.
● Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом — Мишелосією).
● Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова — їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово — «мистецтво».
● Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси — Сергію Мержинському. Це трагічне почуття не було взаємним, він кохав іншу, але саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про іншу жінку, яку він кохав.
● За словами Івана Франка, тендітна й ніжна Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоча сама поетеса себе не вважала гідною й нігтя Франка, оточення вважало її за надзвичайно сильну духом жінку.
● Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.
● Деякі сучасні дослідники стверджують, що між Ларисою Косач та Ольгою Кобилянською були стосунки, відвертіші за дружбу. Вони роблять такий висновок із листування цих жінок, між якими відбулося «емоційне зближення» на ґрунті трагедій в особистому житті.
● За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.
● На сьогодні жоден з нащадків Лесі не живе на території України. Її внучаті племінники живуть у Швейцарії та США.
Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ'я́ненко ( 18 (29) листопада 1778, с. Основа, Харківська губернія, Російська імперія — 8 (20) серпня 1843, Харків, Російська імперія) — український прозаїк, драматург, новинар, літературний критик і культурно-громадський діяч. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Українскій Вістникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844). В 1806 р. служив у народному ополченні, був повітовим проводирем дворянства (1817—1828), згодом — головою Харківської палати кримінального суду. Помер 20 серпня 1843 після тяжкої хвороби у Харкові. У 1830-их написав та опублікував цілу низку прозових творів російською мовою: повісті та романи «Харківська Ганнуся» (також відома як «Ганнуся») (?), «Пан Халявский» (1840), «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841), «Панна сотниковна»; історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 год в провинции», так звані фізіологічні нариси «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841) тощо.
Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.
● Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 — написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.
● До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою.
● Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом — Мишелосією).
● Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова — їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово — «мистецтво».
● Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси — Сергію Мержинському. Це трагічне почуття не було взаємним, він кохав іншу, але саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про іншу жінку, яку він кохав.
● За словами Івана Франка, тендітна й ніжна Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоча сама поетеса себе не вважала гідною й нігтя Франка, оточення вважало її за надзвичайно сильну духом жінку.
● Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.
● Деякі сучасні дослідники стверджують, що між Ларисою Косач та Ольгою Кобилянською були стосунки, відвертіші за дружбу. Вони роблять такий висновок із листування цих жінок, між якими відбулося «емоційне зближення» на ґрунті трагедій в особистому житті.
● За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.
● На сьогодні жоден з нащадків Лесі не живе на території України. Її внучаті племінники живуть у Швейцарії та США.
Объяснение:
Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Українскій Вістникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844).
В 1806 р. служив у народному ополченні, був повітовим проводирем дворянства (1817—1828), згодом — головою Харківської палати кримінального суду.
Помер 20 серпня 1843 після тяжкої хвороби у Харкові.
У 1830-их написав та опублікував цілу низку прозових творів російською мовою: повісті та романи «Харківська Ганнуся» (також відома як «Ганнуся») (?), «Пан Халявский» (1840), «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841), «Панна сотниковна»; історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 год в провинции», так звані фізіологічні нариси «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841) тощо.