Провідною темою в творчості геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка було зображення страдницької жіночої долі. Пригадаймо поеми «Катерина», «Сова», «Наймичка». Ці твори стали даниною великій материнській любові, що не знає меж.
У поемі «Наймичка» Т. Г. Шевченко показав воістину святу любов жінки-страдниці до свого позашлюбного сина.
З особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрасний внутрішній світ матері-селянки. Головна героїня Ганна хотіла бачити свого сина щасливим, хотіла пізнати радість материнства. Але матеріального достатку, підґрунтя для цього не мала. Вона підкинула хлопчика бездітним людям, а сама пішла до них наймичкою.
Страждання молодої матері, яка до самої смерті не наважується зізнатися синові про те, що є його ненькою, становлять основу поеми.
Що ж привело матір до пекельних мук? Над цим питанням примушує замислитися читачів автор. Чому мати та син змушені були довгі роки перебувати під тягарем страшної таємниці?
- Прости мене. Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати -
Та й замовкла…
Зомлів Марко.
И земля задрижала.
Прокинувся… до матері -
А мати вже спала.
Не можна без хвилювання читати останні рядки поеми. Оскільки самою природою жінці призначено бути дружиною, матір’ю, продовжувачкою роду людського. Але доля була зрадливою до Ганни. Скільки вона зазнала на своєму шляху! Злі пересуди, непередбачені обставини, злидні — все це невідступно йшло за молодою дівчиною і спонукало шукати вихід зі складної життєвої ситуації. Необхідно віддати належне мужності, неабиякій силі волі молодої жінки. Вона не покінчила життя самогубством, як це зробила Катерина, героїня однойменної поеми. Ні, Ганна шукала такий шлях, щоб забезпечити майбутнє своєму синові і завжди бути поруч, бо тільки материнське серце може радіти й сумувати, жити у духовному єднанні з дитиною. Найголовніше, що вона не залишила сина. Віддавала тепло душі не тільки йому, а й людям, які турбувались про Марка.
Т. Г. Шевченко в образі Ганни звеличив матір, що готова до самопожертви, повна особистого самовідречення, сягає вершин великої життєвої мудрості. Драматизм долі наймички вражає. П. Куліш, прочитавши поему, зазначив, що «не знає нічого досконалішого ні в одній європейській літературі».
Твір захоплює своєю щирістю, задушевністю, добротою. А з іншого боку, вражає соціальною несправедливістю. Читач не знає передісторії описаних подій, що спричинила до страждань головної героїні. Але це й не так важливо, бо автор мав на меті показати типове явище того часу — страдницьку долю жінки з народу.
Історичний шлях народу, як правило, починається з фантастичних переказів героїчних міфів, красивих легенд. У цих творах завжди є приховане зерно історичної дійсності, і це зерно завжди оздоблене фантазією оповідачів.
Уже в першому тисячолітті до нашої ери давні греки слухали віршовані оповідки про Троянську війну та про пригоди велемудрого Одіссея. Учені довгий час уважали події, про які розповідають епічні поеми "Іліада" та "Одіссея", більш міфічними, ніж історичними. Авторство цих поем приписували давньому народному співцю Гомеру. Але в сімдесятих роках XIX століття археолог Шліман розкопав на узбережжі Егейського моря ту саму Трою, про облогу якої розповідається в "Іліаді".
Якщо вірити Гомерові, війна між ахейцями та троянцями спричинилася внаслідок викрадення троянським царевичем Парісом славетної красуні Єлени, дружини спартанського царя Менелая. Ця подія сталася не без до верховного олімпійського бога Зевса, котрий пхукав привід утягти людей до винищувальної війни. У своєму творі Гомер не тільки розповідає про подальший розвиток подій, а й описує приклади незрівнянної мужності та відваги, що їх проявили кращі герої Еллади.
Описуючи бойові сутички, автор неодноразово підкреслює самовідданість улюбленців народу Ахілла та Гектора. Саме ці воїни є уособленням ідеалу людини, чоловіка, героя. Наче страшний буревій, лютував Гектор, закликаючи троянців мерщій здолати рів. Герою було подано віщий знак — він побачив подряпану до крові змію, яка вкусила в груди орла. Але Гектор, не шкодуючи власного життя, разом зі своїми воїнами трощив вежі, розбивав бійниці, видирав із землі міцні палі, що на них тримався весь кріпосний вал. І саме Гектор першим прорвався крізь ахейський вал, здобувши найвищої слави.Підкреслюючи міць Гектора, Гомер зауважує, що той був схожий на самого бога війни й завжди знаходився попереду. Тіло героя захищав щит, обтягнутий грубезною шкірою та оббитий міддю. Над чолом Гектора виблискував шолом із довгою чорною гривою, що грізно майорів у повітрі. Мужність героя — результат розумної волі. Йому, звичайно, знайоме почуття страху, але Гектор навчився його долати, бо війна — це його обов'язок перед батьками, сином та всіма співвітчизниками. Дружина героя Андромаха благає героя не піддавати життя небезпеці й залишитися у фортеці, але він відмовляється. Серце не дозволяє Гекторові кинути своїх воїнів, свій народ у таку хвилину. Гомер майстерно змальовує надзвичайної краси людські стосунки між героєм Трої та Андромахою. Ніжна дружина просить чоловіка бути обережним, берегти своє життя, на що Гектор ніжно пропонує Андромасі не ранити серця непомірною скорботою. '
Один із найефективніших епізодів "Іліади" — це бій між героями ахейців та троянців: Ахіллом та Гектором. Вихопивши з піхов важкий меч, Гектор кинувся на Ахілла, як дужий гірський орел крізь темні хмари падає на ягня або зайця. Ахілл чекав на нього, страшний і могутній у своїй військовій досконалості: величезний щит боронив йому груди, а на шоломі сяяла пишна золота грива, яку кував бог усіх ковалів Гефест. Під час важкого двобою Гектора було смертельно поранено. Відчуваючи близьку смерть, герой турбується про батьків, про маленького сина й молоду дружину.
Обом учасникам надлюдського двобою властиві пристрасне бажання перемогти й прославитися, а також висока військова доблесть. До того ж Гомер у своєму творі показує, який шляхетний характер має Ахілл. Цей герой — щирий і чесний, вірний товариш. У душі Ахілла відбувається боротьба між жагою помсти й благородством, між любов'ю до вітчизни й сплюндрованою людською гідністю. Саме непереможний Ахілл втілює в собі ідеал воїна тих часів, а образи Гектора й Ахілла взагалі уособлюють морально-етичні ідеали народу.
Поеми Гомера, цього кумира сотень поколінь, сліпого безпритульного мандрівника за життя, постають як гімн людському розуму, чесній праці, доблесті й мужності.
Провідною темою в творчості геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка було зображення страдницької жіночої долі. Пригадаймо поеми «Катерина», «Сова», «Наймичка». Ці твори стали даниною великій материнській любові, що не знає меж.
У поемі «Наймичка» Т. Г. Шевченко показав воістину святу любов жінки-страдниці до свого позашлюбного сина.
З особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрасний внутрішній світ матері-селянки. Головна героїня Ганна хотіла бачити свого сина щасливим, хотіла пізнати радість материнства. Але матеріального достатку, підґрунтя для цього не мала. Вона підкинула хлопчика бездітним людям, а сама пішла до них наймичкою.
Страждання молодої матері, яка до самої смерті не наважується зізнатися синові про те, що є його ненькою, становлять основу поеми.
Що ж привело матір до пекельних мук? Над цим питанням примушує замислитися читачів автор. Чому мати та син змушені були довгі роки перебувати під тягарем страшної таємниці?
- Прости мене. Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати -
Та й замовкла…
Зомлів Марко.
И земля задрижала.
Прокинувся… до матері -
А мати вже спала.
Не можна без хвилювання читати останні рядки поеми. Оскільки самою природою жінці призначено бути дружиною, матір’ю, продовжувачкою роду людського. Але доля була зрадливою до Ганни. Скільки вона зазнала на своєму шляху! Злі пересуди, непередбачені обставини, злидні — все це невідступно йшло за молодою дівчиною і спонукало шукати вихід зі складної життєвої ситуації. Необхідно віддати належне мужності, неабиякій силі волі молодої жінки. Вона не покінчила життя самогубством, як це зробила Катерина, героїня однойменної поеми. Ні, Ганна шукала такий шлях, щоб забезпечити майбутнє своєму синові і завжди бути поруч, бо тільки материнське серце може радіти й сумувати, жити у духовному єднанні з дитиною. Найголовніше, що вона не залишила сина. Віддавала тепло душі не тільки йому, а й людям, які турбувались про Марка.
Т. Г. Шевченко в образі Ганни звеличив матір, що готова до самопожертви, повна особистого самовідречення, сягає вершин великої життєвої мудрості. Драматизм долі наймички вражає. П. Куліш, прочитавши поему, зазначив, що «не знає нічого досконалішого ні в одній європейській літературі».
Твір захоплює своєю щирістю, задушевністю, добротою. А з іншого боку, вражає соціальною несправедливістю. Читач не знає передісторії описаних подій, що спричинила до страждань головної героїні. Але це й не так важливо, бо автор мав на меті показати типове явище того часу — страдницьку долю жінки з народу.
Історичний шлях народу, як правило, починається з фантастичних переказів героїчних міфів, красивих легенд. У цих творах завжди є приховане зерно історичної дійсності, і це зерно завжди оздоблене фантазією оповідачів.
Уже в першому тисячолітті до нашої ери давні греки слухали віршовані оповідки про Троянську війну та про пригоди велемудрого Одіссея. Учені довгий час уважали події, про які розповідають епічні поеми "Іліада" та "Одіссея", більш міфічними, ніж історичними. Авторство цих поем приписували давньому народному співцю Гомеру. Але в сімдесятих роках XIX століття археолог Шліман розкопав на узбережжі Егейського моря ту саму Трою, про облогу якої розповідається в "Іліаді".
Якщо вірити Гомерові, війна між ахейцями та троянцями спричинилася внаслідок викрадення троянським царевичем Парісом славетної красуні Єлени, дружини спартанського царя Менелая. Ця подія сталася не без до верховного олімпійського бога Зевса, котрий пхукав привід утягти людей до винищувальної війни. У своєму творі Гомер не тільки розповідає про подальший розвиток подій, а й описує приклади незрівнянної мужності та відваги, що їх проявили кращі герої Еллади.
Описуючи бойові сутички, автор неодноразово підкреслює самовідданість улюбленців народу Ахілла та Гектора. Саме ці воїни є уособленням ідеалу людини, чоловіка, героя. Наче страшний буревій, лютував Гектор, закликаючи троянців мерщій здолати рів. Герою було подано віщий знак — він побачив подряпану до крові змію, яка вкусила в груди орла. Але Гектор, не шкодуючи власного життя, разом зі своїми воїнами трощив вежі, розбивав бійниці, видирав із землі міцні палі, що на них тримався весь кріпосний вал. І саме Гектор першим прорвався крізь ахейський вал, здобувши найвищої слави.Підкреслюючи міць Гектора, Гомер зауважує, що той був схожий на самого бога війни й завжди знаходився попереду. Тіло героя захищав щит, обтягнутий грубезною шкірою та оббитий міддю. Над чолом Гектора виблискував шолом із довгою чорною гривою, що грізно майорів у повітрі. Мужність героя — результат розумної волі. Йому, звичайно, знайоме почуття страху, але Гектор навчився його долати, бо війна — це його обов'язок перед батьками, сином та всіма співвітчизниками. Дружина героя Андромаха благає героя не піддавати життя небезпеці й залишитися у фортеці, але він відмовляється. Серце не дозволяє Гекторові кинути своїх воїнів, свій народ у таку хвилину. Гомер майстерно змальовує надзвичайної краси людські стосунки між героєм Трої та Андромахою. Ніжна дружина просить чоловіка бути обережним, берегти своє життя, на що Гектор ніжно пропонує Андромасі не ранити серця непомірною скорботою. '
Один із найефективніших епізодів "Іліади" — це бій між героями ахейців та троянців: Ахіллом та Гектором. Вихопивши з піхов важкий меч, Гектор кинувся на Ахілла, як дужий гірський орел крізь темні хмари падає на ягня або зайця. Ахілл чекав на нього, страшний і могутній у своїй військовій досконалості: величезний щит боронив йому груди, а на шоломі сяяла пишна золота грива, яку кував бог усіх ковалів Гефест. Під час важкого двобою Гектора було смертельно поранено. Відчуваючи близьку смерть, герой турбується про батьків, про маленького сина й молоду дружину.
Обом учасникам надлюдського двобою властиві пристрасне бажання перемогти й прославитися, а також висока військова доблесть. До того ж Гомер у своєму творі показує, який шляхетний характер має Ахілл. Цей герой — щирий і чесний, вірний товариш. У душі Ахілла відбувається боротьба між жагою помсти й благородством, між любов'ю до вітчизни й сплюндрованою людською гідністю. Саме непереможний Ахілл втілює в собі ідеал воїна тих часів, а образи Гектора й Ахілла взагалі уособлюють морально-етичні ідеали народу.
Поеми Гомера, цього кумира сотень поколінь, сліпого безпритульного мандрівника за життя, постають як гімн людському розуму, чесній праці, доблесті й мужності.