Раніше мені було невідомо, що існує такий пісенний жанр, як коломийка. Навіть це слово було для мене новим. Про ці твори я довідався на уроці української літератури, а потім знайшов записи коломийок в Інтернеті й послухав цілу низку коломийок. Виявилося, що цей пісенний жанр збагачується й сьогодні. А до коломийок не байдужі й відомі українські виконавці, наприклад, співачка Руслана, гурт "Мандри" та інші.
Отже, коломийки — це коротенькі дворядкові пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю або існувати незалежно від нього. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які часто не мають сталого змісту: "Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу, як попросять заспівати, я ся не відкажу". Дуже здивувало мене те, що коломийки виникли дуже давно: перші відомі нам записи належать до XVII сторіччя, але є документальні свідчення про їхнє існування ще в давніші часи! Назва вказує на місце виникнення: місто Коломия Івано-Франківської області. Певну спільність із коломийками мають пісеньки, які поєднують спів із танцем у колі, — сербські "коло", чеські "до колочка", болгарський "хоро".
XIII век. Карпатское село живёт независимо и вольно, однако появляется боярин и считает себя полноправным хозяином края. Селяне не покоряются и побеждают боярина, объединившегося с монголами
В карпатское село Тухля приезжает боярин Тугар Волк. Князь Даниил даровал ему эти земли. Волк отправляется охотиться на медведей с гостями и смелой красавицей-дочерью Мирославой. Она получила мужское воспитание, обладает сильным духом и владеет навыками настоящего рыцаря. «Вот девушка! Такой бы подстать мужчиной быть» — восхищаются тухольцы, увидев её. Проводником бояре берут Максима Беркута, сына авторитетного в сельской общине старца Захара.
Во время охоты Мирослава проваливается в логово медведицы. В решающую минуту от смерти её Максим. В знак благодарности девушка горячо сжимает руку Молодые люди очарованы друг другом.
«Захар Беркут» (1971). Режиссёр: Леонид Осыка. Источник: YouTube.
Максим Беркут ведёт Тугара и Мирославу своим селом. Тухля находится в долине, окружённой со всех сторон скалами, в своеобразном котле. Сюда водопадом падает горный ручей, «извиваясь ужом по долине». Юноша рассказывает об общинном суде: на него собираются почтенные старцы села. Беркут зовёт и Тугара Волка. Но боярин считает оскорбительным быть равным смердам и не хочет приходить на суд.
В ущелье они видят Сторожа — огромный камень-столб, тухольскую святыню. Максим рассказывает легенду о нём. Когда-то на месте села было огромное озеро, власть над которым имела богиня смерти Морана. В нём не было ничего живого. Однажды царь великанов поссорился с Мораной, разбил окружающие озеро скалы, вся вода из него вытекла и потеряла свою силу. Тогда богиня смерти обратила царя в этот камень. Теперь он охраняет долину.
Раніше мені було невідомо, що існує такий пісенний жанр, як коломийка. Навіть це слово було для мене новим. Про ці твори я довідався на уроці української літератури, а потім знайшов записи коломийок в Інтернеті й послухав цілу низку коломийок. Виявилося, що цей пісенний жанр збагачується й сьогодні. А до коломийок не байдужі й відомі українські виконавці, наприклад, співачка Руслана, гурт "Мандри" та інші.
Отже, коломийки — це коротенькі дворядкові пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю або існувати незалежно від нього. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які часто не мають сталого змісту: "Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу, як попросять заспівати, я ся не відкажу". Дуже здивувало мене те, що коломийки виникли дуже давно: перші відомі нам записи належать до XVII сторіччя, але є документальні свідчення про їхнє існування ще в давніші часи! Назва вказує на місце виникнення: місто Коломия Івано-Франківської області. Певну спільність із коломийками мають пісеньки, які поєднують спів із танцем у колі, — сербські "коло", чеські "до колочка", болгарський "хоро".
Объяснение:
XIII век. Карпатское село живёт независимо и вольно, однако появляется боярин и считает себя полноправным хозяином края. Селяне не покоряются и побеждают боярина, объединившегося с монголами
В карпатское село Тухля приезжает боярин Тугар Волк. Князь Даниил даровал ему эти земли. Волк отправляется охотиться на медведей с гостями и смелой красавицей-дочерью Мирославой. Она получила мужское воспитание, обладает сильным духом и владеет навыками настоящего рыцаря. «Вот девушка! Такой бы подстать мужчиной быть» — восхищаются тухольцы, увидев её. Проводником бояре берут Максима Беркута, сына авторитетного в сельской общине старца Захара.
Во время охоты Мирослава проваливается в логово медведицы. В решающую минуту от смерти её Максим. В знак благодарности девушка горячо сжимает руку Молодые люди очарованы друг другом.
«Захар Беркут» (1971). Режиссёр: Леонид Осыка. Источник: YouTube.
Максим Беркут ведёт Тугара и Мирославу своим селом. Тухля находится в долине, окружённой со всех сторон скалами, в своеобразном котле. Сюда водопадом падает горный ручей, «извиваясь ужом по долине». Юноша рассказывает об общинном суде: на него собираются почтенные старцы села. Беркут зовёт и Тугара Волка. Но боярин считает оскорбительным быть равным смердам и не хочет приходить на суд.
В ущелье они видят Сторожа — огромный камень-столб, тухольскую святыню. Максим рассказывает легенду о нём. Когда-то на месте села было огромное озеро, власть над которым имела богиня смерти Морана. В нём не было ничего живого. Однажды царь великанов поссорился с Мораной, разбил окружающие озеро скалы, вся вода из него вытекла и потеряла свою силу. Тогда богиня смерти обратила царя в этот камень. Теперь он охраняет долину.
Объяснение: