Струнка, пишна, пахуча новорічна ялинка – справжня окраса новорічних свят. Свіжа, принесена в дім з зимового морозу, вона наче казкова лісова принцеса веде за собою святковий настрій. Ялинку встановлюють у кімнаті на видноті та починають прикрашати.
Прикрашання новорічної ялинки – відповідальне та радісне заняття. З коробок дістають блискучі прикраси – кульки, іграшки, дощик, цукерки у золотих обгортках. Спочатку встановлюють верхівку або зірку, потім розвішують найбільші кульки. Ялинку опутують спіраллю різнокольорових ліхтариків. Маленькі фігурки казкових героїв, тваринок, янголів рівномірно розвішують по всіх гілках, щоб не було негарних прогалин та пустоти. Ще на гілки розкладують мохнатий сріблястий дощик та невагомі білі сніжинки з вати.
Під ялинку ставлять фігури Діда Мороза та Снігуроньки, а навкруги розсаджують великі м’які іграшки. Вони будуть охороняти до ранку подарунки, які члени родини приготували одне для одного.
Коли все готово, запалюють ліхтарики, і у всіх блискучих іграшках на ялинці починають грати барвисті вогники. Зігріта домашнім теплом, ялинка розливає навкруги м’який затишний аромат хвої, який створює чудовий святковий настрій для усіх.
Шкода, коли по закінченні свят доводиться розбирати та викидати втомлену й посохлу ялинку. Хоч і кажуть, що проріджувати їх у лісі необхідно, і вони все одно були б зрубані, мені все одно шкода. Тому мені дуже подобається, що деякі люди наряджають новорічні ялини у дворі або просто на вулиці. І кожного наступного року така ялинка, наче стара добра знайома, що підросла за цей час, приходитиме в гості відзначати свята знов і знов!
Є люди, які не задовольняються тим, що їм дає Бог, намагаються вивищитися, змінити свій соціальний статус. Заможний селянин Мартин Боруля, герой однойменної п’єси Івана Карпенка-Карого, затіває судовий процес із дворянином Красовським, який зверхньо ставився до селянства, Мартина назвав бидлом, а його сина телям. Мрія зрівнятися з дворянами так поглинула героя, що він втратив здатність реально сприймати дійсність. Та, на щастя, поряд із ним живуть абсолютно адекватні люди, які не розуміють і ніколи не зрозуміють дурні амбіції дорослого чоловіка, що, немов мала дитина, захотів нову цяцьку і не дослухається до здорового глузду. Найколоритнішим серед цих героїв є, звичайно ж, наймит Омелько, який багато років служить у хазяїна і знає про нього все. Протиставлення різних за соціальним станом і поглядами Омелька й Мартина Борулі сприяє глибшому розкриттю образу головного героя твору. Хазяїн вважає свого старого наймита недотепою, але насправді він розумний, кмітливий, в моральному відношенні вивищується над гоноровитим господарем. Часто він ніби ненароком глузує з Мартина, і Боруля ніяк не може второпати, чи Омелько спеціально дратує його, чи на старість зовсім утратив розум. «От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль — давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно», — зізнається Боруля. Діалоги між хазяїном і наймитом у комедії є найцікавішими. У них яскраво відтворено і безтлуздість боротьби Борулі за дворянство, і засудження таких домагань простим людом. Омелько — це носій щирого народного гумору, дотепності, оптимізму. Іноді він здається дещо затурканим і незібраним, але чи треба вимагати чогось особливого від чоловіка, який протягом десятиліть змушений тяжко працювати й тісно спілкуватися з не зовсім розумним хазяїном. Омелько по-селянськи заощадливий: нащо в будень та ще й в дорогу одягати чоботи, новий кобеняк, адже він не пан і не хоче ним видаватися. У місті товариші молодого хазяїна пригостили наймита оковитою, він заснув і незчувся, як у нього вкрали і чоботи, і кобеняк, і хазяйських коней. Розповідаючи хазяїну про пригоду, Омелько не приховує, що втрата коней для нього не така болюча, як втрата власних речей, бо коней шукатиме поліція, а його майно пропало назавжди. Він погоджується з покаранням і готовий одслужити за коней шість років, а от хто йому одслужить за чоботи і кобеняк? І в такій складній ситуації Омелька не покидає здоровий глузд, його розповідь пересипана народними висловами, прислів’ями і приказками. Наймитові часто невтямки забаганки хазяїна: то біжи за село і виглядай тачанку, на якій приїде з міста жених, то неси вмиватися паничеві, то сідай мерщій на коня і лети доганяти жениха, який утік, то швиденько розпалюй у печі солому, бо Мартин вирішив спалити документи на дворянство. Ганяють бідного чоловіка з кутка в куток, і ніхто не скаже. Та він не переймається, потихеньку підсміюється з хазяїна і робить свою справу, не спотикаючись від надмірної запопадливості. Омелько у п’єсі «Мартин Боруля» уособлює в собі здоровий селянський глузд, який дає змогу не перейматися різними забаганками. Без Омелька нудно не тільки Мартину Борулі, а й глядачу, бо наймит вносить у твір щирий народний гумор і оптимізм.
Прикрашання новорічної ялинки – відповідальне та радісне заняття. З коробок дістають блискучі прикраси – кульки, іграшки, дощик, цукерки у золотих обгортках. Спочатку встановлюють верхівку або зірку, потім розвішують найбільші кульки. Ялинку опутують спіраллю різнокольорових ліхтариків. Маленькі фігурки казкових героїв, тваринок, янголів рівномірно розвішують по всіх гілках, щоб не було негарних прогалин та пустоти. Ще на гілки розкладують мохнатий сріблястий дощик та невагомі білі сніжинки з вати.
Під ялинку ставлять фігури Діда Мороза та Снігуроньки, а навкруги розсаджують великі м’які іграшки. Вони будуть охороняти до ранку подарунки, які члени родини приготували одне для одного.
Коли все готово, запалюють ліхтарики, і у всіх блискучих іграшках на ялинці починають грати барвисті вогники. Зігріта домашнім теплом, ялинка розливає навкруги м’який затишний аромат хвої, який створює чудовий святковий настрій для усіх.
Шкода, коли по закінченні свят доводиться розбирати та викидати втомлену й посохлу ялинку. Хоч і кажуть, що проріджувати їх у лісі необхідно, і вони все одно були б зрубані, мені все одно шкода. Тому мені дуже подобається, що деякі люди наряджають новорічні ялини у дворі або просто на вулиці. І кожного наступного року така ялинка, наче стара добра знайома, що підросла за цей час, приходитиме в гості відзначати свята знов і знов!
Є люди, які не задовольняються тим, що їм дає Бог, намагаються вивищитися, змінити свій соціальний статус. Заможний селянин Мартин Боруля, герой однойменної п’єси Івана Карпенка-Карого, затіває судовий процес із дворянином Красовським, який зверхньо ставився до селянства, Мартина назвав бидлом, а його сина телям. Мрія зрівнятися з дворянами так поглинула героя, що він втратив здатність реально сприймати дійсність. Та, на щастя, поряд із ним живуть абсолютно адекватні люди, які не розуміють і ніколи не зрозуміють дурні амбіції дорослого чоловіка, що, немов мала дитина, захотів нову цяцьку і не дослухається до здорового глузду. Найколоритнішим серед цих героїв є, звичайно ж, наймит Омелько, який багато років служить у хазяїна і знає про нього все. Протиставлення різних за соціальним станом і поглядами Омелька й Мартина Борулі сприяє глибшому розкриттю образу головного героя твору. Хазяїн вважає свого старого наймита недотепою, але насправді він розумний, кмітливий, в моральному відношенні вивищується над гоноровитим господарем. Часто він ніби ненароком глузує з Мартина, і Боруля ніяк не може второпати, чи Омелько спеціально дратує його, чи на старість зовсім утратив розум. «От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль — давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно», — зізнається Боруля. Діалоги між хазяїном і наймитом у комедії є найцікавішими. У них яскраво відтворено і безтлуздість боротьби Борулі за дворянство, і засудження таких домагань простим людом. Омелько — це носій щирого народного гумору, дотепності, оптимізму. Іноді він здається дещо затурканим і незібраним, але чи треба вимагати чогось особливого від чоловіка, який протягом десятиліть змушений тяжко працювати й тісно спілкуватися з не зовсім розумним хазяїном. Омелько по-селянськи заощадливий: нащо в будень та ще й в дорогу одягати чоботи, новий кобеняк, адже він не пан і не хоче ним видаватися. У місті товариші молодого хазяїна пригостили наймита оковитою, він заснув і незчувся, як у нього вкрали і чоботи, і кобеняк, і хазяйських коней. Розповідаючи хазяїну про пригоду, Омелько не приховує, що втрата коней для нього не така болюча, як втрата власних речей, бо коней шукатиме поліція, а його майно пропало назавжди. Він погоджується з покаранням і готовий одслужити за коней шість років, а от хто йому одслужить за чоботи і кобеняк? І в такій складній ситуації Омелька не покидає здоровий глузд, його розповідь пересипана народними висловами, прислів’ями і приказками. Наймитові часто невтямки забаганки хазяїна: то біжи за село і виглядай тачанку, на якій приїде з міста жених, то неси вмиватися паничеві, то сідай мерщій на коня і лети доганяти жениха, який утік, то швиденько розпалюй у печі солому, бо Мартин вирішив спалити документи на дворянство. Ганяють бідного чоловіка з кутка в куток, і ніхто не скаже. Та він не переймається, потихеньку підсміюється з хазяїна і робить свою справу, не спотикаючись від надмірної запопадливості. Омелько у п’єсі «Мартин Боруля» уособлює в собі здоровий селянський глузд, який дає змогу не перейматися різними забаганками. Без Омелька нудно не тільки Мартину Борулі, а й глядачу, бо наймит вносить у твір щирий народний гумор і оптимізм.