У літературній спадщині Т. Шевченка чимало прекрасних поетичних творів. А творчість свою молодий поет починав із балад, використавши в них багатющий матеріал з усної народної творчості. Уже в перше видання «Кобзаря» (1840) увійшла одна з найкращих його балад «Тополя». Вона побудована за мотивами народної творчості і стародавніх уявлень народу. Тут розповідається про глибокі переживання дівчини, розлученої з коханим. Милий її пішов та, мабуть, і загинув. А серденько б'ється.Мати ж дівчини наполягала на одруженні її зі старим багатим нелюбим чоловіком. І дівчина звертається по до до ворожки й дістає зілля, яке перетворює її на тополю.
Тополею стала. Все це, звичайно, фантастичне. Тут у баладі відбиті первісні вірування людей у можливість переселення душі людини в рослину. Фантастичними у баладі є також розмова дівчини з тополею, чудотворне зілля.
Але, крім фантастичного, ми можемо побачити у баладі й реальне. Молодий поет уже в ранній своїй творчості виявив високу художню майстерність. Наприклад, тонке змалювання автором картин природи, що тісно пов'язане з життям героїні. З великою художньою силою вдалося Шевченкові передати красу вірності, невмирущості справжнього кохання, світлі й благородні людські почуття. Досить правдиво, реалістично змальовує автор твору образ матері, яка хоче видати доньку заміж за нелюба. У баладі яскраво звучить протест проти одруження зі старим та багатим.
Ми, люди XXI століття, звичайно, не віримо у такі фантастичні перетворення, але, читаючи баладу великого Шевченка, знову й знову переконуємося, як зумів поет тонко й точно передати красу людських почуттів, не можемо не милуватися чудовою природою, зображеною у творі, не відчути її звукові образи, які ми відчуваємо як живі, існуючі. Ніби жива постає перед нами струнка висока тополя, яка шепоче зеленим листям і розповідає про сумну свою долю, викликаючи глибоке співчуття. Недарма балади Шевченка давно вже ввійшли в скарбницю народної поезії. І в цьому — найбільше визнання їх автора.
Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
Дитинство

Леся Українка у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки
Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям — Мишелося) навчалися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати[4]. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.
«Пригадую, … я привезла своїх старших дітей Михася й Лесю до Києва; жили вони якийсь час у Михайла, щоб скількимога ближче спізнатися з дядьком і його родиною[5] »
Влітку того ж року О. П. Косач разом з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут Леся вперше почула розповіді матері про Мавку.
«…Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці… Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я, звичаї, купальські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала…[6] »
Шість ро́ків ма́вши Леся почала вчитися вишивати.
«Леся зосереджена і дуже вражлива. Багато часу присвячує вишиванню, могла навіть вишити батькові сорочку[7] »

Лариса Косач (Леся Українка), 1887 р.

Лариса Косач (Леся Українка)
У 1878 році батьки Лесі поїхали на Всесвітню виставку до Парижу, де зустрілися з Михайлом Драгомановим. У цей час доглядати дітей приїздить Олена Антонівна Косач, сестра Лесиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті і творчості поетеси[8].
7 (19) листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ П. А. Косача перевели на роботу до Луцька.
А серденько б'ється.Мати ж дівчини наполягала на одруженні її зі старим багатим нелюбим чоловіком. І дівчина звертається по до до ворожки й дістає зілля, яке перетворює її на тополю.
Тополею стала.
Все це, звичайно, фантастичне. Тут у баладі відбиті первісні вірування людей у можливість переселення душі людини в рослину. Фантастичними у баладі є також розмова дівчини з тополею, чудотворне зілля.
Але, крім фантастичного, ми можемо побачити у баладі й реальне. Молодий поет уже в ранній своїй творчості виявив високу художню майстерність. Наприклад, тонке змалювання автором картин природи, що тісно пов'язане з життям героїні. З великою художньою силою вдалося Шевченкові передати красу вірності, невмирущості справжнього кохання, світлі й благородні людські почуття. Досить правдиво, реалістично змальовує автор твору образ матері, яка хоче видати доньку заміж за нелюба. У баладі яскраво звучить протест проти одруження зі старим та багатим.
Ми, люди XXI століття, звичайно, не віримо у такі фантастичні перетворення, але, читаючи баладу великого Шевченка, знову й знову переконуємося, як зумів поет тонко й точно передати красу людських почуттів, не можемо не милуватися чудовою природою, зображеною у творі, не відчути її звукові образи, які ми відчуваємо як живі, існуючі. Ніби жива постає перед нами струнка висока тополя, яка шепоче зеленим листям і розповідає про сумну свою долю, викликаючи глибоке співчуття.
Недарма балади Шевченка давно вже ввійшли в скарбницю народної поезії. І в цьому — найбільше визнання їх автора.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
Дитинство

Леся Українка у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки
Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям — Мишелося) навчалися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати[4]. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.
«Пригадую, … я привезла своїх старших дітей Михася й Лесю до Києва; жили вони якийсь час у Михайла, щоб скількимога ближче спізнатися з дядьком і його родиною[5] »
Влітку того ж року О. П. Косач разом з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут Леся вперше почула розповіді матері про Мавку.
«…Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці… Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я, звичаї, купальські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала…[6] »
Шість ро́ків ма́вши Леся почала вчитися вишивати.
«Леся зосереджена і дуже вражлива. Багато часу присвячує вишиванню, могла навіть вишити батькові сорочку[7] »

Лариса Косач (Леся Українка), 1887 р.

Лариса Косач (Леся Українка)
У 1878 році батьки Лесі поїхали на Всесвітню виставку до Парижу, де зустрілися з Михайлом Драгомановим. У цей час доглядати дітей приїздить Олена Антонівна Косач, сестра Лесиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті і творчості поетеси[8].
7 (19) листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ П. А. Косача перевели на роботу до Луцька.