Чи знайдеться місце в сучасному житті для таких драконів як Грицько наведіть приклади з життя хто міг би стати "братом" його за духом за готовністю до самопожертви заради інших​

Прийшов, заволоко! Де тинявся?

— Де хотів, — буркнув Стефко, шпурнув­ши у куток шапку. — А що, татульо скучили за мною?

Старший Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.

— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка встромила носа в книжку і не хоче з місця зрушитися, хоч ти їй що!

— Я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояснила Настка. — Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не продають.

Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, вмостилася на ньому колінами. Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. Стіл гойдався і ледве стояв у кутку: тато Вус ніяк не міг зібратися надійніше приладнати до стола четверту ногу.

— Нехай вчиться, — сказав Стефко. — Йдіть собі самі по ті цигарки, я не піду, бо змерз і їсти хочеться

— Ну й діточок мені Господь послав! — зітхнув старший Вус, але став натягати плащ, бо коли Стефко казав — ні, таки то вже було «ні». — Не стане жодне в і, лиш огризаються. А що, як батько на старі літа розігнутися не годен буде?

— Йдіть, ідіть, тату! Нічого вам не станеться! Висуньтеся трохи на свіже повітря — засиділись, мохнатієте цілий вечір у хаті, аж місця менше стало!

Бо таки справді у цій маленькій кімнатці старший Вус був ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лиш крок ступить, переверне і триногий стіл, і саму кімнату. Настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку.

Батько залишив за собою відчинені навстіж двері. Стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:

— Їсти є що?

— А он, — мовила Настка з-над книги, — на столі...

Стефко взяв склянку молока і вкраяв байду хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. Дивився на сестру — і дівчина повернула, врешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).

— Знову десь ходив, Стефцю, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. Доки так будеш, Стефку тебе , а ти все настаро... Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.

Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка, коли б не Настка отак говорила, він би не стерпів: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить. А Настки просто не слухає. Плеще язиком дівчисько — нехай собі плеще. На те воно й дівчисько, аби язиком плескати.

— Стефку, — вела своє Настка, — я піду в школу-інтернат. Не можу я тут більше.

Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.

— Я думаю, тобі також треба до інтернату. Марія Петрівна казала, що поговорить з тобою. Ходімо разом, Стефку, буде так гарно!

Перестав жувати хліб, обмірковуючи Настині слова. Не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу («Знову десь ходив, Стефцю»), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше у цій кімнаті, не буде загідника у їхніх сварках з батьком, бо ж Настка завжди намагалася їх мирити... Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. І навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані Настиної гладенько зачесаної голови, ані Стефкової пелехатої.

— То таки підеш, Настко? Ти не будеш тут жити?

Незвично тихий братів голос наполохав дівчину. Зиркнула скоса, як Стефко; стулила нащось докупи долоні:

— Коли ти не хочеш... Коли ти без мене тут бути не хочеш, то... то я, може, зостанусь, Стефку? Коли ти...

Вернувся до хлопця його їжакуватий погляд і насмішкуватий тон, сказав, мовби сердився на сестру:

— Ет, говори даремницю! З тобою чи без тебе — все одно! Йди собі куди хочеш, Настко.

— А ти сорочки не матимеш чистої! — Настка говорила як доросла, її гострі плечі якось нервово рухалися під коричневою шкільною сукнею. — Ходімо разом до інтернату, Стефку!

— Ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою Стефко. — Ніби тобі не однаково...

Знав добре Стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме..

Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. у сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею. прекрасний приклад всього вищесказаного був автором прекрасного твору про пригоди маленького хлопчика льоньки під назвою «звук павутинки» авторства віктора близнеця. хлопчик жив з батьками в невеликому селі, де, на превеликий його жаль, не було ні єдиного його однолітка. саме з цієї причини льонька був повинен займатися всіма справами самостійно – дитина сама шукала собі заняття і розваги. звичайно, для людини важлива компанія, але якщо проводити час на природі, можна знайти собі справу навіть за умови перебування на самоті. так що хлопчикові вдалося впоратися з цією проблемою – він гуляв по двору, запускав кораблики і використовував всі ті переваги і привілеї, які дає йому рідна земля і природа в цілому. наша українська земля в широкому розумінні цього слова дуже красива. кожен, хто коли-небудь спостерігав за природними явищами, а таких людей завжди була абсолютна більшість, розуміє, наскільки добре вони позначаються на людині, наскільки сильно вони їй справитися з проблемами і забути про всі можливі неприємності і негаразди. хочеться вірити в те, що природа рідної землі буде збережена і стане по-справжньому безсмертною. з журбою можна спостерігати за тим, як люди іноді ставляться до природи, але в той же час варто помітити, що останнім часом цим проблемам стали приділяти все більше уваги. коли настрій поганий і у людини складається думка, що всі навколо налаштовані проти неї, що у світі просто перестало існувати добро, їй необхідно в першу чергу опинитися на природі. там з нею станеться таке ж перетворення, як це було з маленьким льонькою з оповідання віктора близнеця. на природі людина зможе перевести свою увагу на новий, який живе за своїми правилами і законами, світ, який неймовірно гарний і добрий у своїй гармонії. думається, що до подібних висновків можна прийти навіть без використання літератури, але якщо такі приклади дійсно потрібні, в їх якості можна використовувати розповідь віктора близнеця «звук павутинки», відповідно до змісту якої стає чітко зрозуміло, що земля наша безсмертна, добра, вічна і