Перебування в Петербурзі відкривало перед Шевченком нові можливості для розумового, духовного розвитку. В його становищі назрівали неминучі зміни. З підліткового «козачкового» віку він уже виріс, не лишивши панові жодних надій на те, що з нього може вийти спритний, слухняний лакей. Невгамовною пристрастю юнака лишалося прагнення малювати, стати художником. Він невідступно прохає П. Енгельгардта дати йому можливість вчитися малярству. Зрештою 1832 р. П. Енгельгардт віддав його на навчання до одного з майстрів петербурзького малярського цеху В. Ширяева.Час укладення контракту з В. Ширяєвим відомий з пізнішої автобіографії поета, написаної 1860 р. на прохання редактора /30/ журналу «Народное чтение» О. О. Оболонського. «В 1832 году в С.-Петербурге, — читаемо в ній, — по неотступной его помещик законтрактовал его на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву» (V, 250).Укладення контракту саме з В. Ширяевим не було випадковим. Він походив з дворових селян смоленської поміщиці капітанші Г. Огон-Догановської, знайомої родини А. Енгельгардта, брата Шевченкового власника. Їхні маєтки на Смоленщині знаходилися по сусідству. В. Ширяев відвідував в Арзамасі приватну художню школу академіка О. Ступіна, де здобув, за пізнішим визнанням Комітету Товариства заохочування художників, «перші добрі навички». Одержавши відпускну, він переїжджає до Петербурга, користується підтримкою товариства, відвідує створений при ньому рисувальний клас (навчанням молодих художників тут керував О. Варнек). На початку 1824 р. В. Ширяев стає стороннім учнем Академії мистецтв, за короткий час проходить навчання в класах оригінальних та гіпсових фігур і приступає до малювання з натури. Проте звання художника ні тоді, ні згодом він не одержав. 1828 р. записується до петербурзького живописного цеху, незабаром набуває в ньому певної ваги. Артіль В. Ширяева виконує відповідальні розписи будівель. «Он был цеховой мастер живописного и малярного цеха, — писав згодом про В. Ширяева у повісті «Художник» Шевченко. — Держал постоянно трех, иногда и более замарашек в тиковых халатах под именем учеников и, смотря по надобности, от одного до десяти нанимал, поденно и помесячно, костромских мужичков — маляров и стекольщиков, — следовательно, он был в своем цеху не последний мастер и по искусству, и по капиталу» (IV, 147).Є підстави гадати, що В. Ширяев брав участь в оздобленні будинку дружини іншого брата Шевченкового пана — В. Енгельгардта. Прекрасне оформлення цього будинку, перебудованого в 1829 р. архітектором П. Жако (зал розписав П. Скотті), викликало захват. «Когда это помещение было отстроено и отделано, — писав один із журналів, — весь Петербург сбегался смотреть на это удивительное, тогда несравненное явление. Весь город был полон толками про готическую и китайскую комнаты» 1. Через кілька років, у зв’язку з конкурсом на оздоблення сенату й синоду, П. Жако високо оцінював В. Ширяева як майстра декоративного живопису. Він свідчив, що «Ширяев производил под его ведением живопись по данным им, Ширяевым, рисункам в различных местах в лучшем виде расположения и самой живописи» 2.
Образ тітки Мотрі Тьотя Мотя – саркастична, гостра на язик, груба, неосвічена жінка, ворожо налаштована до всього українського. Проте на рідкість вперта у своїх поглядах та не соромиться їх висловлювати. Вона за походженням також українка, проте вважає себе «руською». Побачивши на вокзалі напис українською «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортили город?». Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському вона називає «безобразієм». Її докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікада!». Українська мова для неї — просто «австріяцька вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Вона рознервувалася, коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої. Завдяки майстерності й таланту М. Куліша ім’я «тьотя Мотя» перейшло в народі до розряду прізвиськ.
Образ дядька Тараса Як і тьотя Мотя, дядько Тарас – гротескна фігура. Він – прихильник старовини, козаччини, того, що все оджило своє, та не хоче брати у розрахунок сучасні умови життя. Незважаючи на глибоке знання історії та мови, любові до українського, певні висловлювання, що не позбавлені сенсу, після суперечки з тіткою Мотрею він змінює свою позицію і голосує за зміну прізвища. Для нього головне, аби залишився корінь «маз» як показник його роду. Тобто, Тарас являє собою тільки ще одну точку зору на українське, яка типова для того часу.
Тьотя Мотя – саркастична, гостра на язик, груба, неосвічена жінка, ворожо налаштована до всього українського. Проте на рідкість вперта у своїх поглядах та не соромиться їх висловлювати. Вона за походженням також українка, проте вважає себе «руською». Побачивши на вокзалі напис українською «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортили город?». Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському вона називає «безобразієм». Її докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікада!». Українська мова для неї — просто «австріяцька вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Вона рознервувалася, коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої. Завдяки майстерності й таланту М. Куліша ім’я «тьотя Мотя» перейшло в народі до розряду прізвиськ.
Образ дядька Тараса
Як і тьотя Мотя, дядько Тарас – гротескна фігура. Він – прихильник старовини, козаччини, того, що все оджило своє, та не хоче брати у розрахунок сучасні умови життя. Незважаючи на глибоке знання історії та мови, любові до українського, певні висловлювання, що не позбавлені сенсу, після суперечки з тіткою Мотрею він змінює свою позицію і голосує за зміну прізвища. Для нього головне, аби залишився корінь «маз» як показник його роду. Тобто, Тарас являє собою тільки ще одну точку зору на українське, яка типова для того часу.