Страждання, біль і кров випали на долю дорослого покоління під час Великої Вітчизняної війни. Та не менш важка доля була у дітей та підлітків, багато з яких залишилися без піклування дорослих, наодинці зі своїми бідами і страхами перед щоденною смертельною небезпекою, без даху над головою, у холоді та голоді. На власній долі відчув таке життя і автор оповідання «Климко» Г. Тютюнник. Вже після війни, ставши відомим українським письменником, він не зміг не пригадати тих жахів, які випали на долю дітей у страшні воєнні роки. Тому основною темою його творчості стали розповіді про життя дітей під час війни. Однією з них було й оповідання «Климко».
Головний герой оповідання, хлопчик Климко, — винахідлива, турботлива, уважна, чуйна і благородна дитина, яка мала прагнення вчитися і допомагати іншим. Він шанобливо ставився до дружби і був відповідальним до поручених справ. У важкі для його друзів часи Климко виявив непереборну готовність дістатися заповідної мети і терпляче знести усі випробування, які були під силу далеко не кожному дорослому, не кажучи вже про одинадцятирічного хлопчика.
У цьому оповіданні письменник втілив власний ідеал гідної людини, якостями якої наділив маленьку сирітську душу. У цій душі знайшлося місце безмежному співчуттю до стражденних і знедолених, милосердю й добротові до оточуючих. Щоб врятувати від голодної смерті свою вчительку з маленькою дитиною та свого шкільного товариша, він зважився вирушити у далеку подорож до Слов’янська, де збирався купити солі, а повернувшись, обміняти її на їжу. Образ головного героя змальований з життя самого Г. Тютюнника. Ніжна душа хлопчика, вразлива від природи, була чутливою від пережитих у дитинстві подій, через які він з малих літ почувався ніким не захищеним, самотнім мандрівником.
Усе своє дуже коротке життя Климко піклувався більше про інших ніж про себе. Утративши єдину у житті близьку людину, свого дядька, який був машиністом потяга і загинув від ворожої бомби, Климко не міг опанувати себе, поки не зустрів свою вчительку з маленькою дочкою, які потребували до За високе благородство вчинків і помислів доля немов винагородила Климка цими людьми. На жаль, навколо було настільки багато зла, що воно не дало маленькому творцеві добра залишитися живим. Війна забрала його у свої страшні смертельні обійми.
Повість «Климко» красива своєю правдою про гідних і благородних людей, та так само вона страшна своєю правдою про війну. Цей твір вчить нас ніколи не забувати про жахи тієї пори, залишатися справжніми людьми у будь-яких обставинах і бути готовими у важкі часи прийти на до оточуючим.
Епізод, описаний у новелі "Intermezzo", справді мав місце в житті М. Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку, як про рятівну соломинку. Коцюбинський звертається до знайомих і друзів із проханням прийняти його на літній відпочинок, бо "дуже втомлений — і так хочеться мені спочити серед природи!.. Може б, вдалося мені написати щось серед сільської тиші". Досліджуючи листи письменника 1908 року, можна побачити, що втома справді "відігравала" велику роль у його житті. В одному з листів він зазначає: "...душа ледве держиться в тілі". У листі до своєї знайомої О. Аплаксіної він пише: "С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою. Не физическая усталость, а душевная. Не хочеться видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твоє сердце, хочется очиститься и отдохнуть".
Навіть природа, яка згодом чарівною музикою зазвучить в "Intermezzo", спочатку викликає у письменника майже відразу. Проте Коцюбинський бореться з цією втомою, бореться за внутрішній спокій, що дав би йому змогу знову продовжити творчість. У листах до дружини закарбувався кожен крок цієї боротьби, нестримна жага творити: "Погано, що й досі не можу сісти за роботу. Чи то сільське повітря, чи втома, але не хочу писати, думки не йдуть до голови, хоч це мене мучить. Може, таки переможу себе". А наступного дня: "...і знову не хочеться писати". Або: "Людей просто не переношу, а коли гуляючи десь бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись... Писати почав та й кинув..." І ось нарешті зустрічаються ті дійові особи, які потім увійдуть до твору: "Так полюбив зелені простори, сонце, що мені жалко години, проведеної в хаті".
Втома відступає. Письменник починає активно вдивлятися в природу, його захоплює її краса. Він живе повнокровним внутрішнім життям і готовий свої переживання вилити на папір. Готовий творити.
Страждання, біль і кров випали на долю дорослого покоління під час Великої Вітчизняної війни. Та не менш важка доля була у дітей та підлітків, багато з яких залишилися без піклування дорослих, наодинці зі своїми бідами і страхами перед щоденною смертельною небезпекою, без даху над головою, у холоді та голоді. На власній долі відчув таке життя і автор оповідання «Климко» Г. Тютюнник. Вже після війни, ставши відомим українським письменником, він не зміг не пригадати тих жахів, які випали на долю дітей у страшні воєнні роки. Тому основною темою його творчості стали розповіді про життя дітей під час війни. Однією з них було й оповідання «Климко».
Головний герой оповідання, хлопчик Климко, — винахідлива, турботлива, уважна, чуйна і благородна дитина, яка мала прагнення вчитися і допомагати іншим. Він шанобливо ставився до дружби і був відповідальним до поручених справ. У важкі для його друзів часи Климко виявив непереборну готовність дістатися заповідної мети і терпляче знести усі випробування, які були під силу далеко не кожному дорослому, не кажучи вже про одинадцятирічного хлопчика.
У цьому оповіданні письменник втілив власний ідеал гідної людини, якостями якої наділив маленьку сирітську душу. У цій душі знайшлося місце безмежному співчуттю до стражденних і знедолених, милосердю й добротові до оточуючих. Щоб врятувати від голодної смерті свою вчительку з маленькою дитиною та свого шкільного товариша, він зважився вирушити у далеку подорож до Слов’янська, де збирався купити солі, а повернувшись, обміняти її на їжу. Образ головного героя змальований з життя самого Г. Тютюнника. Ніжна душа хлопчика, вразлива від природи, була чутливою від пережитих у дитинстві подій, через які він з малих літ почувався ніким не захищеним, самотнім мандрівником.
Усе своє дуже коротке життя Климко піклувався більше про інших ніж про себе. Утративши єдину у житті близьку людину, свого дядька, який був машиністом потяга і загинув від ворожої бомби, Климко не міг опанувати себе, поки не зустрів свою вчительку з маленькою дочкою, які потребували до За високе благородство вчинків і помислів доля немов винагородила Климка цими людьми. На жаль, навколо було настільки багато зла, що воно не дало маленькому творцеві добра залишитися живим. Війна забрала його у свої страшні смертельні обійми.
Повість «Климко» красива своєю правдою про гідних і благородних людей, та так само вона страшна своєю правдою про війну. Цей твір вчить нас ніколи не забувати про жахи тієї пори, залишатися справжніми людьми у будь-яких обставинах і бути готовими у важкі часи прийти на до оточуючим.
Объяснение:
Объяснение:
Епізод, описаний у новелі "Intermezzo", справді мав місце в житті М. Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку, як про рятівну соломинку. Коцюбинський звертається до знайомих і друзів із проханням прийняти його на літній відпочинок, бо "дуже втомлений — і так хочеться мені спочити серед природи!.. Може б, вдалося мені написати щось серед сільської тиші". Досліджуючи листи письменника 1908 року, можна побачити, що втома справді "відігравала" велику роль у його житті. В одному з листів він зазначає: "...душа ледве держиться в тілі". У листі до своєї знайомої О. Аплаксіної він пише: "С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою. Не физическая усталость, а душевная. Не хочеться видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твоє сердце, хочется очиститься и отдохнуть".
Навіть природа, яка згодом чарівною музикою зазвучить в "Intermezzo", спочатку викликає у письменника майже відразу. Проте Коцюбинський бореться з цією втомою, бореться за внутрішній спокій, що дав би йому змогу знову продовжити творчість. У листах до дружини закарбувався кожен крок цієї боротьби, нестримна жага творити: "Погано, що й досі не можу сісти за роботу. Чи то сільське повітря, чи втома, але не хочу писати, думки не йдуть до голови, хоч це мене мучить. Може, таки переможу себе". А наступного дня: "...і знову не хочеться писати". Або: "Людей просто не переношу, а коли гуляючи десь бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись... Писати почав та й кинув..." І ось нарешті зустрічаються ті дійові особи, які потім увійдуть до твору: "Так полюбив зелені простори, сонце, що мені жалко години, проведеної в хаті".
Втома відступає. Письменник починає активно вдивлятися в природу, його захоплює її краса. Він живе повнокровним внутрішнім життям і готовий свої переживання вилити на папір. Готовий творити.