Аналіз віршів
1) Так любити Україну
може лише дитина:
взяти її в долоньки
і подихом гріти,
аж поки біда відступить
і сонце всміхнеться з-за хмари.
Аж поки усі зуміють
небо поцілувати.
2) Хлопчик записав у Нацгвардію
усіх соняхів з бабиного городу.
Тепер щодня вишкіл
з ними проводить.
- Наліво! Направо! – командує.
Та соняхи його не слухають -
за сонцем голови повертають.
3)Хлопчик ще не навчився,
як слід, літеру «Р» вимовляти,
а вже з терористами
у бабиному городі воює:
будякам стинає голови,
лободу під корінь рубає,
не забуваючи за кожним
помахом руки приказувати:
- Слава Україні! Героям слава!
г
Объяснение:
вбиватися в колодочки
вбиватися / вбитися в колодочки (в пір'я і т.ін.).
1.
Виростати, ставати дорослим, повнолітнім.
З тобою єдинеє добро було — Твоє дитя, поки росло, В колодочки поки вбивалось (Т. Шевченко); ≤Коваль:≥ Шкода хлопчини! Молоде, може, ще й у колодочки не вбилось (М. Кропивницький); — А вона, секретарка, до війни працювала тут, у райкомі? — От це вже знаю, що ні. Молода! Тільки в пір'я вбилася (П. Дорошко);
Набиратися досвіду або мужніти.
≤Храпко:≥ З його ≤Печариці≥ вийде меткий адвокат! Ще й нічого: у колодочки не вбився, а вже сотнями ворочає… (Панас Мирний); Галя Чубчик та Микита Чинбас у мартенівському цеху ще не встигли вбитися у колодочки, нічого помітного не зробили, хіба що порвали дві-три пари рукавиць та спецівок (М. Рудь); Грицько переконався, що за час війни не лише він убився, як то кажуть, у колодочки, а й Параска не марнувала часу, змінилося до невпізнання (Ю. Яновський).
Твір розміщено в твори з української літератури від Tvir в Пятница 4 сентября
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодо характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість до ншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть за залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.
Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».
Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.