9.У розділах 3 і 4, як і в усій повісті, переживають сірі тони в зображенні подій. З чим це пов'язано? Які яскраві кольорові плями контрастують у цих двох розділах із сірим і холодним тлом.​

Непохитний воïн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною
мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий
вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе
iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику
любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншоï
тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос,
квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю,
повнотою життя, вiчною молодiстю душi.
Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi
любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а
холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок
скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться
холодне серце гордоï красунi:
  Щось щемить в душi, мов рана:
  Се блiдая, горем п'яна,
  Безнадiйная любов.
Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову
пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням,
зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. Мудрому серцю поета давно
вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як
важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та
не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:
  Та боюсь за тебе дуже,
  Бо любов - то мстливий бог;
  Як одно ïï зневажить,
  Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже
готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi
вiршам Франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. Поезiя
"Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для
фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï
i вродливоï дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця,
любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi,
хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд
народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "Ой ти,
дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють
суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
 
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
  Чом твоє серденько - колюче терня?
  Чом твоï устоньки - тиха молитва,
  А твоє слово гостре, як бритва?
Поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена
мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить
його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє
його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой,
незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï,
що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного
марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханоï запалюють його душу
вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне
серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою
силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає
ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя
кохання:
  Так най те серце, що в турботi
  Неначе перла у болотi,
  Марнiє, в'яне, засиха, -
  Хоч в снi на вид твiй оживає...

У душі кожної людини завжди живуть дві несумісні речі — добро і зло. Хто з них переможе, такою і буде людина. Дуже важливо, щоб душі більшості з нас були чистими, щедрими, щоб зло не мало змоги оселитися там і перемогти. Інакше наша планета перетвориться на розсадник злої сили, здатної загубити увесь всесвіт. Про одвічну боротьбу добра і зла відомо ще з часів створення Біблії, а може, і ще раніше. Якщо ж звернутися до усіх світових культур, то і там можна знайти згадки про цю смертельну боротьбу. Добро — це, звісно, Бог. Як тільки не називали того, з ким повсякчас бореться володар Всесвіту, Бог, — Рогатий, Мефістофель, Диявол, Сатана... Вже більше двох тисячоліть ведеться та боротьба, але й досі невідомо, хто у ній переміг. Чаша терезів схиляється то в один, то в другий бік. Здається, що ніколи ми не дізнаємося, чи переможуть добро, мир на нашій планеті. Відомо, що Бог — це, перш за все, Любов. Любов до усього: до тварин, до травиці, до сонця, до землі, до пташини у небі, до матері, до коханих, до усього людства. Але чи багато зараз на Землі людей, які б дбали про усіх на цій планеті? Більшість з нас чомусь забули про милосердя, взаємодо доброту, яких нас вчить священне писання, і намагаються жити за якимись новими законами, які більше скидаються на "вовчі". Мабуть, це і є ота одвічна боротьба добра і зла, про яку так багато говорять та пишуть. Про цю боротьбу розповідали нам ще наші старенькі бабусі та дідусі — це казки. Чомусь у казках справедливість, правда — добро — завжди перемагають, незважаючи на, здавалося б, дуже важкі та нелегкі перешкоди. Знешкоджують і різноманітних страховиськ, і жахливих відьом, і нахабних мачух, і підступних тварин. Завжди у казках є щасливий кінець, який так і приваблює маленьких читачів та слухачів. Дітлахи знайомляться з ними з великою цікавістю, намагаючись наслідувати саме добрих героїв, маючи у маленьких серцях вже немалу ненависть до того ж Кощія чи Баби-Яги, які виступають завжди з поганого боку. А добрі Івани-царевичі, хоробрі солдати, богатирі стають втіленням дитячих мрій і наслідувань. Казки, я гадаю, саме і вчать доброті, милосердю, любові маленьких дітей; вони ніби є їхніми першими вчителями, хоч і у чарівному світі. Коли людина дорослішає, вона зустрічається віч-на-віч з несправедливістю, заздрістю, злістю. Спочатку вона розгублюється, бо її вчили змалечку, що підступність та підлість завжди будуть покарані, що злість тільки знищує душу людини, що заздрість взагалі погана риса. І що ж тоді залишається робити цій людині, яка уперше зіткнулася зі злом? Отоді вона вже повинна сама вирішити, чи їй пристати до сил зла, чи залишитися вірною принципам добра, яким вчили її ще змалечку. Я гадаю, що краще вже йти до кінця, тобто залишатися доброю, незаздрісною, непідступною людиною, щоб інші могли на тебе покластися, щоб довіряли тобі. Я навіть і не уявляю собі, як важко живеться злим, заздрісним людям, які. вбачають у кожному загрозу для себе, свого благополуччя. Вони, так мені здається, не мають жодної спокійної хвилини, бо весь час їм видається, що їх хтось може обманути, обікрасти, зробити будь-яку підлість. І все це тому, що самі вони можуть це зробити, не вагаючись жодної миті. Оце і є справжня сутність злих людей. Недарма більшість з них має "чорне око", тобто може навести порчу чи щось подібне. Не дуже добре зустрічатися з такими людьми, яких, на жаль, стає усе більше у наш час. Дуже хочеться, щоб більшало, навпаки, добрих людей зі світлими душами, здатними протистояти усьому чорному. Тоді і настане перемога добра, любові, людяності, щедрості, тепла та справедливості. Щоб змінити світ, щоб нарешті добро перемогло зло, потрібно змінити спочатку свій світогляд, світогляд своїх близьких, друзів — навчитися робити добро. Якщо кожен з нас стане добрим "чарівником", навчить цьому тих, кого любить, то тоді неодмінно добро буде переможцем у нелегкій боротьбі, яка ведеться з початку створення світу. Отже, вчімося добру, вчімося його робити для інших людей і чекатимемо, коли воно запанує на Землі як повноправний її володар.