7. Оберіть правильне твердження АПісні Марусі Чурай належать до творів героїко-романтичного характеру
Б Пісні Марусі Чурай були написані на основі як власного життєвого досвіду, так і досвіду
подруг
В Пісні Марусі Чурай є взірцями родинно-побутової лірики
Г Пісні Марусі Чурай широко відомі лише відомі в центральній частині України
Сашкова сім'я жила у хаті, яка була збудована невідомо коли і ким. «Здавалося, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, вікна повростали в землю і не було замків». Така хата була символом нужденності Полісся. Насправді ж хата Довженків дуже відрізнялася від літературної, і ми це можемо побачити на фотографіях, вміщених у біографічних книжках письменника. Звичайно, вона не була палацом, але й через п'ятдесят років її вікна розміщені високо над землею. Просторі будівлі на кілька кімнат в ті часи мали заможні господарі. Промовистим є той факт, що батько Довженка крім сільської роботи підробляв: «своїми кіньми возив торгівців на ярмарок». Скоріше за все, коні ці не були бідняцькими шкапами, адже торгівці мали гроші і могли найняти собі власника добрих коней. А хіба міг бідний неписьменний сільський дядько дати своїм дітям не тільки початкову освіту, а й відправити сина й доньку продовжувати навчання «в городі»? Сашків батько все життя не міг пробачити дідові Семену «своєї темноти» і мріяв вивчити сина. Спочатку повів його у сільську школу, і Довженки стали перед учителем Леонтієм Опанасенком. Той почав розпитувати Сашка перекрученою російською мовою, і, коли переляканий хлопець не зміг назвати імені батька, вчитель виніс свій вердикт — «неразвитой!» Скільки ж було по Україні таких нерозумних вчителів, які не вміли говорити до ладу російською, калічили її, а зобов'язані були вчити дітей тільки чужою мовою. Перша зустріч зі школою неприємно вразила Сашка, і в повісті «Зачарована Десна» Довженко з більшим задоволенням згадує своє вільне дитинство, майстерно описує картини природи. Саме в таких епізодах письменник найбільш автобіографічний.
Малий Сашко сховався в клуні і перебирає в пам'яті приємне і неприємне в його світі. Він боїться бабиних прокльонів і Страшного Суду, не любить, коли довго йде дощ і коли п'явка впивається в ногу, коли гавкають на нього чужі пси або гуска сичить і скубе за штани. Він не любить носити в одній руці велике відро води, полоти і пасинкувати тютюн. Неприємно бачити батька п'яним, ходити босими ногами по стерні, їхати на возі з сіном, коли здається, що віз от-от перекинеться. Але на світі для хлопчика є дуже багато приємних речей. Він любить дивитися на малий вогонь і обнімати лоша або прокинутися рано-вранці і побачити в хаті теля. Приємно знайти пташине гніздо і їсти паску, приємно ходити по теплих калюжах і спати в човні. Це був світ перших дитячих вражень хлопця, його стихія, Усе далеке й близьке сприймалося в образах, і все це вбирала вразлива Сашкова душа, щоб пізніше наповнити повість «Зачарована Десна».
(за поемою І. Франка "Іван Вишенський")
Коли читаєш поему Івана Франка "Іван Вишенський", то відчуваєш, що кожний рядок, кожне її слово звернене до нас сьогоднішніх. Афонський чернець надзвичайною силою свого красномовства став на захист українства, виступив проти нищення народу, його віри і мови.
І це був його вибір, який він зробив після порушення обітниці мовчати протягом десяти років. Ось він, немолодий самітник у печері на горі Афон, після довгої Молитви виходить із свого заточення, щоб подивитися на народження нового дня. Зворушено серце відкликається на тугу та біль за рідним українським краєм, бо він болів болем своєї України, страждав її стражданнями.
У своїх посланнях і вченим мужам, і "простолюдинам Іван Вишенський звертається із закликом боронити національну гідність, не допускати пригнічення рідної мови, спотворення віри. Чи не перегукуються ці вимоги афонського самітника з актуальними вимогами сьогоденної української нації? Пройшли віки, а заклики до національної гідності і сьогодні на прапорах моєї країни. А питання про місце української мови в українській державі ще й досі дискутується у різних колах.
Актуальними у наш час є й дорікання І. Вишенського владикам, що замість догляду за паствою пильнують лише свою вигоду. Закидав він і панству, яке зовсім відірвалося від народу. Хіба не вгадуються тут паралелі із сучасним українським суспільством?
Ось у чому я вбачаю актуальність вибору Івана Вишенського в наш час. Щодо мене, то хотілося б повторити рядки із Франкової поеми, які можуть бути дороговказом кожному моєму співвітчизникові, що любить рідну землю:
...Дай мені братів любити
І для них життя віддати!