«Білий кінь Шептало» план 1.Нелюбов до табунів . 2.Образливий вибір конюха. 3. Виправдання Степанового рішення. 4.Змирився. 5.Спогади про дитинство. 6.Воля. 7. Гірка правда. Повернення. План характеристика коня Шептало 1. Білий кінь Шептало – головний герой оповідання. 2. Суперечлива особу періоду «застою» в алегоричному образі коня. 3. Спогади, що допомагають героєві у важкому повсякденному житті. 4. Що розповіді мами героя оповідання про гордих білих коней? 5. Зміни у житті білого коня Шептала. 6. Чому Шептало втрачає своє «я»? 7. Виявляння твердості характеру Шептала. 8. Білий кінь Шептало на волі. 9. Повернення Шептала до стійбища.
Обридла дневі суєта людськая, Спустився він спочити в темноті, І нічка тихая, мов чарівниця тая, Прибралася у зорі золоті. Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі Ніхто його не турбував; Заснули верби на облозі, І вітер задрімав. Що ж то таке між вербами біліє? То Стовп мальований стоїть, Стоїть і журиться, і серце кам’яніє, І сумно він у степ глядить. Чи світ не той, чи доля відцуралась?. Все глухо там, нічого не чутно. Десь над болотцем чайка обізвалась, Як обзивалася колись давно… Згадалася йому щасливая година, Як був він деревом, шумів і зеленів, Як усміхалася червоная калина І степ широкий серце веселив… І причувається — десь пісня за горою Лунає: «Ой, гук, мамо, гук!.» І сльози капають холодною росою… Кругом його гуде безсонний жук. На сей раз вибачайте, люде! Се баєчка не вам; Нехай вона на спомин буде Мальованим Стовпам.
ЖУРБА
Стоїть гора високая, Попід горою гай, Зелений гай, густесенький, Неначе справді рай. Під гаєм в'ється річенька... Як скло, вона блищить; Долиною зеленою Кудись вона біжить. Край берега, у затишку, Прив'язані човни; А три верби схилилися, Мов журяться вони, Що пройде любе літечко, Повіють холода, Осиплеться їх листячко І понесе вода. Журюся й я над річкою... Біжить вона, шумить, А в мене бідне серденько І мліє, і болить. Ой річечко, голубонько! Як хвилечки твої - Пробігли дні щасливії І радощі мої... До тебе, люба річенько, Ще вернеться весна; А молодість не вернеться, Не вернеться вона!.. Стоїть гора високая, Зелений гай шумить; Пташки співають голосно, І річечка блищить. Як хороше, як весело На білім світі жить!.. Чого ж у мене серденько І мліє, і болить? Болить воно та журиться, Що вернеться весна, А молодість... не вернеться, Не вернеться вона!..
Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам’яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?.
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болотцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно…
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив…
І причувається — десь пісня за горою
Лунає: «Ой, гук, мамо, гук!.»
І сльози капають холодною росою…
Кругом його гуде безсонний жук. На сей раз вибачайте, люде!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.
ЖУРБА
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Під гаєм в'ється річенька...
Як скло, вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,
Що пройде любе літечко,
Повіють холода,
Осиплеться їх листячко
І понесе вода.
Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Ой річечко, голубонько!
Як хвилечки твої -
Пробігли дні щасливії
І радощі мої...
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..
Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить;
Пташки співають голосно,
І річечка блищить.
Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?
Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодість... не вернеться,
Не вернеться вона!..