Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Так споконвiку було: однi умирають з ганчiркою в руцi, а другi тяглися до стяга зорi i йшли за хвостами комет, горiх розкусивши буття. / м. хвильовий / там, де закiнчується пушкiнська вулиця у мiстi харковi, за студентським гуртожитком "гiгант" колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у молодiжний парк. за старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил - п. гулака-артемовського, драматурга м. кропивницького, художника с. василькiвського. розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм'я миколи хвильового (фiтiльова). члени товариства "спадщина" вiдновили могилу одного iз найталановитiших зачинателiв украïнськоï лiтератури початку xx столiття. у поемi "електричний вiк" микола хвильовий писав: i хiба посмiє вiчнiсть шпурнути в моє обличчя докiр? творчiсть прозаïка, поета, критика, публiциста - яскравий приклад самовiдданого служiння iдеï "загiрноï комуни", яка стала причиною трагедiï. письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр. найбiльшу увагу розкриттю психологiï мрiйникiв, романтикiв революцiйноï доби автор придiлив у новелi "я (романтика)". новелiст прагнув розкрити душевний конфлiкт мiж старим i новим. вiдомий лiтературознавець о. бiлецький вiдзначав, що твiр "силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi". новела "я" має лiричний зачин. саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-украïни: "з далекого туману, з тих озер, загiрноï комуни шелестить шелест: то йде марiя! матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами". "моя мати - наïвнiсть, тиха жура i добрiсть i мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом". але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi "двi хрустальнi росинки". чому ж у чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати-украïна? мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпоï вiдданостi абстрактнiй iдеï. письменник прагне осмислити протиставлення свiтлого i чорного, добра i зла, що поселили ся у душi головного героя новели. з одного боку - це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого - людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов'язана з матiр'ю. м. хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. "я - чекiст, але я i людина", - пiдкреслює головний герой. отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. але мiж двома началами терзається душа м'ятежного сина: андрюша i мати, тагабат - людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. герой не бачить виходу. саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття. через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. "тодi я у млостi, охоплений жаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню". i це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiр-них озер невiдомоï прекрасноï письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину "голови не згубив". але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеï несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння добра i правди, руйнує людську особистiсть, людське "я". "там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни". цими сумними словами закiнчується трагiчна новела - драма роздвоєностi людськоï особистостi, примушує нас замислитися над величчю матерi, котру вбиває син. а украïна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх. новела м. хвильового "я (романтика)" стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi новоï системи. намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм'я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата. разом iз своïми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiï, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасноï йому доби. пролунав але нiколи вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. i цьому свiдчення - нагробок йому серед могил видатних людей харкiвщини.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза