1.Вікторина «Упізнай героя» й установи відповідність
«Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні...
Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси
обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою
статурою та широчезними плечима»
Доктор Брякус
«Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким
їхали від самого початку, чекав його на виході»
Дворазовий
чемпіон
Магдебура
«Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє
дядьків»
Іван Сила
«Перед ним стояв елегантно вбраний панок з борідкою.
У руці він тримав ціпок»
Земляк Івана
вуйко Микульця
«Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом
і рухливими щурячими вусами. Коли він щось
роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується»
Агент поліції
Фікса
«Він довго натирав руки спеціальним порошком, аби
вони не ковзали. Силувано посміхався в об’єктиви
фотокамер. Глибоко дихав своїми конячими грудьми,
поміж тим кілька разів посилаючи повітряні вітання
знайомим дівицям»
Учитель фізики
шостого класу
Адам Кльоцка
«Я випав з балкона,— повідомив він так, ніби це був
який-небудь графський титул»
Міха Голий
«А оскільки пан капітан якраз підрівнював пилочкою
нігті, то йому стало страшенно незручно»
Генерал поліції
Хрунь
«І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не
закривайте затягніть...»
Капітан поліції
Миколайчик
«Він сидів за столиком у напівтемряві, направивши
світло настільної лампи в обличчя Іванові. Це
був його метод: створити максимальний дискомфорт
обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити
ПРАВДУ»
Мадам Бухенбах
«У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна Старший слідчий
96
вродлива пані». Бенцик
ответ:Іван Якович Франко, велет української культури, все життя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української. Серед його здобутків у цій царині слід передусім згадати повість «Захар Беркут» («Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці» — такий підзаголовок дав сам автор), воістину класичний твір, в котрому рідкісна здатність Франка поєднувати в єдиний, органічний, нероздільний сплав «злободенну» насущну політику та чарівно-поетичну, заклично-сонячну романтику (і все це — на суворій основі реалістичного відтворення історії, попри щедре використання народних легенд, міфів, переказів сивої давнини) була втілена справді блискуче.
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.
Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі — дивним сміхом.
І, мабуть, кожний з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі, зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись.
Та я минала всі вогні,
Як світло не своєї брами,
Бо чула: жданий довгі дні —
Вже йде з безсмертними дарами.
***
Олена Теліга – Весняне
Розцвітають кущі жасмину,
Грає сонце в височині!
Чи зустріну, — чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу, іде високий,
Приглядаюсь, чи тож не ти…
І не вітряно і не хмарно,
Все заповнює весняний сміх!
Цілий день я проброжу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
У весняному моєму сні, —
Поцілуєш мої ти губи
І щось ніжне шепнеш мені.
***
Олена Теліга – Життя
Василеві Куриленкові
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Заквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на дно…
А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: “Живи!”
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!
***
Олена Теліга – Без назви
Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди ж у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І коли Твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай чиї натхненні весла
Темний беріг вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
***
Олена Теліга – Я руцi, що била, — не пробачу…
* * *
Я руцi, що била, — не пробачу —
Не для мене переможний бич !
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Нi зiтхань не маю, нi злоби.
Тiльки все у гордiсть замiнила,
Що тобою дихало й цвiло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.
Але нaвiть за твою шпiцруту
Стрiл затрутих я тобi не шлю,
Бо не вмiю замiнять в отруту
Вiдгорiле соняшне — “люблю”.