1. Історія написання повісті «Земля» Ольги Кобилянської 2. Які проблеми порушує Ольга Кобилянська у повісті «Земля»? Чим є
земля для кожного селянина?
3. У чому причина гріхопадіння Сави? Яким став Сава після вбивства?
4. У чому новаторство Василя Стефаника? Які теми порушує
письменник у своїй творчості?
5. Що стало причиною еміграції Івана Дідуха та його земляків? Чи
вірить він, що на чужині знайде щастя?
6. Як ви розумієте образ-символ камінного хреста у новелі Василя
Стефаника «Камінний хрест»?
7. Визначте тему й головну думку новели «Момент» В. Винниченка.
Чому В. Винниченко назвав свій твір «Момент»?
Провідною темою в творчості геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка було зображення страдницької жіночої долі. Пригадаймо поеми «Катерина», «Сова», «Наймичка». Ці твори стали даниною великій материнській любові, що не знає меж.
У поемі «Наймичка» Т. Г. Шевченко показав воістину святу любов жінки-страдниці до свого позашлюбного сина.
З особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрасний внутрішній світ матері-селянки. Головна героїня Ганна хотіла бачити свого сина щасливим, хотіла пізнати радість материнства. Але матеріального достатку, підґрунтя для цього не мала. Вона підкинула хлопчика бездітним людям, а сама пішла до них наймичкою.
Страждання молодої матері, яка до самої смерті не наважується зізнатися синові про те, що є його ненькою, становлять основу поеми.
Що ж привело матір до пекельних мук? Над цим питанням примушує замислитися читачів автор. Чому мати та син змушені були довгі роки перебувати під тягарем страшної таємниці?
- Прости мене. Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати -
Та й замовкла…
Зомлів Марко.
И земля задрижала.
Прокинувся… до матері -
А мати вже спала.
Не можна без хвилювання читати останні рядки поеми. Оскільки самою природою жінці призначено бути дружиною, матір’ю, продовжувачкою роду людського. Але доля була зрадливою до Ганни. Скільки вона зазнала на своєму шляху! Злі пересуди, непередбачені обставини, злидні — все це невідступно йшло за молодою дівчиною і спонукало шукати вихід зі складної життєвої ситуації. Необхідно віддати належне мужності, неабиякій силі волі молодої жінки. Вона не покінчила життя самогубством, як це зробила Катерина, героїня однойменної поеми. Ні, Ганна шукала такий шлях, щоб забезпечити майбутнє своєму синові і завжди бути поруч, бо тільки материнське серце може радіти й сумувати, жити у духовному єднанні з дитиною. Найголовніше, що вона не залишила сина. Віддавала тепло душі не тільки йому, а й людям, які турбувались про Марка.
Т. Г. Шевченко в образі Ганни звеличив матір, що готова до самопожертви, повна особистого самовідречення, сягає вершин великої життєвої мудрості. Драматизм долі наймички вражає. П. Куліш, прочитавши поему, зазначив, що «не знає нічого досконалішого ні в одній європейській літературі».
Твір захоплює своєю щирістю, задушевністю, добротою. А з іншого боку, вражає соціальною несправедливістю. Читач не знає передісторії описаних подій, що спричинила до страждань головної героїні. Але це й не так важливо, бо автор мав на меті показати типове явище того часу — страдницьку долю жінки з народу.
Кохання – це не завжди щастя. Воно буває трагічним, нерозділеним, неможливим. І часто воно приносить людині, на жаль, біль, а не щастя. Біль залишає у серці людини відбиток, рубець, який ніколи не заживе, не зникне, і людина все життя буде переживати ті неприємні спогади, хоч пройде багато часу.
Звичайно, в нашому житті є місце щасливому взаємному коханню. Воно існує, але не кожному випадає щастя збагнути його, відчути. Не кожному дається й інше щастя – зберегти кохання. Адже воно дуже ніжне почуття, його треба постійно підтримувати, зігрівати, інакше воно просто зникне у сірих буднях.
На жаль, а, може, на щастя, мені не вдалося в житті відчути справжнє кохання. Але, зважаючи на мій вік, я думаю, що все ще попереду.
У багатьох творах української літератури розповідається про кохання, щасливе і нещасливе. Нещодавно ми читали повість І. Франка «Украдене щастя». У цьому творі перед нами постає справжній «любовний трикутник», його учасники – Микола, Михайло й Анна. Микола одружений з Анною, а Михайло – її перше й останнє справжнє кохання. Анну видали заміж силоміць, і коли знову `являється Михайло, між ними спалахує колишня любов. Анна ладна покинути все, піти проти традицій, приректи себе на осуд людей, тільки б бути зі своїм коханим… Але закінчення цієї забороненої любові стало трагічним: Микола вбив Михайла за те, що він наважився зруйнувати його шлюб.
Чи можна назвати кохання Анни щастям? Мені здається, що ні. Її любов була страшним болем, мукою, яку вона не могла подолати. Вона робила її слабкою, вразливою… На мою думку, живучи з Миколою Анна вже змирилася і навіть почала знаходити позитивні моменти у своєму шлюбі. А Михайло зруйнував її тихе сімейне благополуччя. Я вважаю, що, коли по-справжньому кохаєш, то прагнеш, перш за все, щастя тому, кого кохаєш. Хіба ж Михайло не бачив, що руйнує життя Анни? Хіба не розумів, що нищить її? Хіба ж це можна назвати щастям?!
Тож я не можу погодитися з тим, що кохання – це завжди щастя. Часто буває так, що саме через кохання ми відмовляємося бути собою, самореалізуватися. Так, наприклад, нерідко дівчата не вступають до вузів або не йдуть на перспективну роботу через те, що виходять заміж, і чоловік вважає, що жінці не варто цим займатися – краще хай займається господарством… А потім, через роки, коли кохання минає (але ж ніщо не вічне) жінка розуміє, що залишилася ні з чим: діти виросли, чоловік став чужою людиною, з якою ні про що й поговорити, а сімейний побут забирає весь час і самореалізуватися вже немає жодної можливості… На жаль, такі випадки зустрічаються досить часто. Тому у кохання немає місця жертвам, воно має бути взаємним і не ставити перед вибором.