Послушайте Каприс № 24 Н. Паганини в исполнении скрипача Максима Венгерова ответьте письменно не менее 5 предложений на во Каким настроением проникнута музыка?
1 ЧАСТИНА! Це було навесні 1241 року. Тугару Вовкові князь Данило подарував великі землі в Тухольщині. Відсвяткувавши цю подію, боярин вийшов на велике полювання разом зі своїми гостями та стрільцями. Лови на великого звіра були небезпечною розвагою. Інколи ні і ш, ні рогатини, ні навіть спис не допомагали угамувати хижака. Тому люди дивувалися, бачачи поруч із Тугаром його доньку, Мирославу. Дівчина була вродлива, добра, ніжна і разом із тим сильна, смілива. Ще при народженні вона втратила матір, а нянька, проста жінка, привчала її до всякої роботи; батько ж брав всюди з собою й учив долати всілякі труднощі. На стрімкім підгірку, вкритім густими деревами та буреломом, було головне лежбище ведмедів. Туди й прямував Тугар Вовк, взявши за провідника місцевого сміливця Максима Беркута. Той розставив мисливців у два ряди, не знав тільки, що робити з Мирославою, але дівчина не відступила від свого наміру полювати разом із чоловіками. Коли перед ловцями постала перешкода — купа звалищ, мов висока башта, ті пішли в обхід, а Мирослава стала сміливо видиратися нагору. Порохняве дерево проломилося під нею, вона провалилася йопинилася біля величезної ведмедиці з ведмежатами. Тікати було нікуди. Мирослава затрубила в ріг, кличучи на до звірина кинулась на неї й поранилася об ратище мисливиці. Ведмедиця, розлютившись, стрибнула до дівчини, але впала від удару чийогось списа. Це був Максим. Між молодими людьми, мов іскра, проскочило сердечне почуття. Тугар Вовк хвалив Максима й щиро дякував йому.
2 ЧАСТИНА! Мисливці поверталися додому, й Максим із гордістю показав дорогу через гори, зроблену тухольцями. Тугар Вовк став розпитувати Максима про батька, чи правда те, що Захар Беркут має велику владу над громадою. Юнак сказав, що громада — сама найбільша влада. І батько не може її бунтувати, бо вона гнівається на боярина, який захопив громадський ліс і полонину. Тугар Вовк зверхньо відповів, що землю йому подарував князь. Посеред села їм зустрілися троє старих, що несли сріблом окований ланцюг у вигляді персня. Вони зупинялися коло кожного двору й за на копу (на збори). Запросили й боярина, хоч той і посміявся з такого звичаю. Максим порадив Тугарові прийди на громадський суд, Мирослава його підтримала, боярин неохоче погодився піти подивитися на копу. Провідник Максим показав Тугару й Мирославі священний камінь тухольців Сторож, розповів легенду про нього.
3 ЧАСТИНА! За селом Тухля посеред поля стояла величезна липа, яку мешканці вважали божим даром і біля якої вони влаштовували віче (народні збори). Захар Беркут, мов стародавній дуб-велетень, стояв і дивився на тухольську громаду. Він радів, що громада була дружною в праці, у радості та горі, давала всьому лад. Тут не було бідних, а збірники податків остерігалися чинити несправедливо. І все завдяки його впливові, його мудрому керівництву. Порядки тут святі, але не заради пошани, а тому що справедливі й спрямовані на добро. На віче приходить Тугар Вовк зі своєю пишною дружиною. Він із погордою заявляє, що, як і вони, слуга князя. Тухольці не визнають князя своїм паном, бо той про них не турбується, не захищає їх. Права ж громадські вони самі давно встановили й живуть за ними щасливо вже довгий час. Князь не може називатися справедливим, якщо кривдить своїх підданих, роздає їхні землі. Боярин сказав, що одержав такий подарунок за заслуги — проливав свою кров у двадцяти битвах. На це Захар Беркут відповів, що то все розбійницькі війни. І закликав громаду свідчити, хто може, про те, який Тугар воїн. На подив боярина, вийшов один дуже покалічений чоловік, Митько Вояк, що давно вже прибився до села. Він хотів сказати, що Тугар — зрадник, але той його зарубав на місці й цим підтвердив свою провину. Тухольці вирішують прогнати боярина зі своєї землі. Двоє вершників їхали вузькою гірською стежкою. Один — чоловік у літах, в рицарських обладунках, при зброї. На лиці — гнів, невдоволення, якась сліпа завзятість, Другий їздець — молода, гарна дівчина з довгим золотисто-жовтим волоссям, теж при зброї. Вона милується краєвидом, хвалить країну, а їздець різко їй відповідає, що тут поганий народ. Мирослава розпитувала батька, куди їм їхати, коли їх вигнано з Тухольщини, і чи не попросити громаду прийняти їх до себе. Раптом вони зупинилися перед морем вогнів та наметів у стрийській долині. Це були монголи. Тугар Вовк зізнався, що це його союзники, що він ладен спілкуватися з будь-ким, аби помстися смердам за кривду. Мирослава, почувши, як батько говорить монгольською мовою, здогадалася, що він знається з ворогами давно, що шепталися про його зраду ще в княжому дворі недаремно. У дівчини не вистачило сили покинути батька, й вона пішла ні ним до монгольського воєводи Пети. Той подарував Мирославі охоронний перстень, але заборонив залишатися в таборі.
Бардовская, или авторская, песня переживала немало взлетов и падений, она то была одним из наиболее признаваемых и любимых жанров, то о ней забывали на какое-то время. В действительности авторская песня - не для каждого: она заставляет задуматься, открывает глубинные тайны и чувства, она с иронией, грустью, тоской выразить те мысли, которые трудно передать словами.
черты Личностное начало пронизывает авторскую песню и определяет в ней все - от содержания до манеры преподнесения, от сценического облика автора до характера лирического героя.
Поэт-певец не отделяет себя от аудитории, строго говоря, он не "исполняет" песню, не "демонстрирует" себя и свое творчество слушателям, а ведет с ними доверительный разговор по душам, рассчитывая на ответную реакцию.
Давай с тобой поговорим, Прости, не знаю, как зовут… Но открывается другим, Все то, что близким берегут… (О. Митяев)
Многие полагают, что это явление так и осталось в той жизни - вместе с талонами на сахар и походами на овощебазу. Есть несколько корифеев, более или менее успешно эксплуатирующих свои старые песни; новых же имен не появляется, а движение авторской песни и вовсю сошло на нет. Между тем явление это не только не вымерло, но и заметно разнообразило формы своего существования. Фестивалей сейчас чуть ли не больше, чем во времена максимального расцвета бардовской песни. В радио- и телеэфире звучит огромное количество бардовских песен, выходит несколько специальных передач по авторской песне. Авторская песня и движение бардовской песни, начавшееся еще в пятидесятых годах столетия, сумели в новых условиях не только выжить, но и создать или сохранить собственные, независимые от тенденций эстрады пути выхода к слушателям. В чем же особенность такой "устойчивости"? Интерес к человеку, его духовным ценностям собирать вокруг себя обширный круг неравнодушных к жизни, «думающих» людей - все это сделало авторскую песню не столько художественным, эстетическим, сколько социо-культурным явлением и предопределило ту особую роль, которую она сыграла в глобальном процессе смены ценностных ориентаций. Как найти себя в жизни? Как стать личностью? Каждый из нас решает сам, а барды нам своими песнями-размышлениями.
1 ЧАСТИНА! Це було навесні 1241 року. Тугару Вовкові князь Данило подарував великі землі в Тухольщині. Відсвяткувавши цю подію, боярин вийшов на велике полювання разом зі своїми гостями та стрільцями. Лови на великого звіра були небезпечною розвагою. Інколи ні і ш, ні рогатини, ні навіть спис не допомагали угамувати хижака. Тому люди дивувалися, бачачи поруч із Тугаром його доньку, Мирославу. Дівчина була вродлива, добра, ніжна і разом із тим сильна, смілива. Ще при народженні вона втратила матір, а нянька, проста жінка, привчала її до всякої роботи; батько ж брав всюди з собою й учив долати всілякі труднощі. На стрімкім підгірку, вкритім густими деревами та буреломом, було головне лежбище ведмедів. Туди й прямував Тугар Вовк, взявши за провідника місцевого сміливця Максима Беркута. Той розставив мисливців у два ряди, не знав тільки, що робити з Мирославою, але дівчина не відступила від свого наміру полювати разом із чоловіками. Коли перед ловцями постала перешкода — купа звалищ, мов висока башта, ті пішли в обхід, а Мирослава стала сміливо видиратися нагору. Порохняве дерево проломилося під нею, вона провалилася йопинилася біля величезної ведмедиці з ведмежатами. Тікати було нікуди. Мирослава затрубила в ріг, кличучи на до звірина кинулась на неї й поранилася об ратище мисливиці. Ведмедиця, розлютившись, стрибнула до дівчини, але впала від удару чийогось списа. Це був Максим. Між молодими людьми, мов іскра, проскочило сердечне почуття. Тугар Вовк хвалив Максима й щиро дякував йому.
2 ЧАСТИНА! Мисливці поверталися додому, й Максим із гордістю показав дорогу через гори, зроблену тухольцями. Тугар Вовк став розпитувати Максима про батька, чи правда те, що Захар Беркут має велику владу над громадою. Юнак сказав, що громада — сама найбільша влада. І батько не може її бунтувати, бо вона гнівається на боярина, який захопив громадський ліс і полонину. Тугар Вовк зверхньо відповів, що землю йому подарував князь. Посеред села їм зустрілися троє старих, що несли сріблом окований ланцюг у вигляді персня. Вони зупинялися коло кожного двору й за на копу (на збори). Запросили й боярина, хоч той і посміявся з такого звичаю. Максим порадив Тугарові прийди на громадський суд, Мирослава його підтримала, боярин неохоче погодився піти подивитися на копу. Провідник Максим показав Тугару й Мирославі священний камінь тухольців Сторож, розповів легенду про нього.
3 ЧАСТИНА! За селом Тухля посеред поля стояла величезна липа, яку мешканці вважали божим даром і біля якої вони влаштовували віче (народні збори). Захар Беркут, мов стародавній дуб-велетень, стояв і дивився на тухольську громаду. Він радів, що громада була дружною в праці, у радості та горі, давала всьому лад. Тут не було бідних, а збірники податків остерігалися чинити несправедливо. І все завдяки його впливові, його мудрому керівництву. Порядки тут святі, але не заради пошани, а тому що справедливі й спрямовані на добро. На віче приходить Тугар Вовк зі своєю пишною дружиною. Він із погордою заявляє, що, як і вони, слуга князя. Тухольці не визнають князя своїм паном, бо той про них не турбується, не захищає їх. Права ж громадські вони самі давно встановили й живуть за ними щасливо вже довгий час. Князь не може називатися справедливим, якщо кривдить своїх підданих, роздає їхні землі. Боярин сказав, що одержав такий подарунок за заслуги — проливав свою кров у двадцяти битвах. На це Захар Беркут відповів, що то все розбійницькі війни. І закликав громаду свідчити, хто може, про те, який Тугар воїн. На подив боярина, вийшов один дуже покалічений чоловік, Митько Вояк, що давно вже прибився до села. Він хотів сказати, що Тугар — зрадник, але той його зарубав на місці й цим підтвердив свою провину. Тухольці вирішують прогнати боярина зі своєї землі. Двоє вершників їхали вузькою гірською стежкою. Один — чоловік у літах, в рицарських обладунках, при зброї. На лиці — гнів, невдоволення, якась сліпа завзятість, Другий їздець — молода, гарна дівчина з довгим золотисто-жовтим волоссям, теж при зброї. Вона милується краєвидом, хвалить країну, а їздець різко їй відповідає, що тут поганий народ. Мирослава розпитувала батька, куди їм їхати, коли їх вигнано з Тухольщини, і чи не попросити громаду прийняти їх до себе. Раптом вони зупинилися перед морем вогнів та наметів у стрийській долині. Це були монголи. Тугар Вовк зізнався, що це його союзники, що він ладен спілкуватися з будь-ким, аби помстися смердам за кривду. Мирослава, почувши, як батько говорить монгольською мовою, здогадалася, що він знається з ворогами давно, що шепталися про його зраду ще в княжому дворі недаремно. У дівчини не вистачило сили покинути батька, й вона пішла ні ним до монгольського воєводи Пети. Той подарував Мирославі охоронний перстень, але заборонив залишатися в таборі.
Продовження знизу ↓
Объяснение:
Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/f/franko-ivan/1336-ivan-franko-zakhar-berkut-ckorocheno Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
черты
Личностное начало пронизывает авторскую песню и определяет в ней все - от содержания до манеры преподнесения, от сценического облика автора до характера лирического героя.
Поэт-певец не отделяет себя от аудитории, строго говоря, он не "исполняет" песню, не "демонстрирует" себя и свое творчество слушателям, а ведет с ними доверительный разговор по душам, рассчитывая на ответную реакцию.
Давай с тобой поговорим,
Прости, не знаю, как зовут…
Но открывается другим,
Все то, что близким берегут…
(О. Митяев)
Многие полагают, что это явление так и осталось в той жизни - вместе с талонами на сахар и походами на овощебазу. Есть несколько корифеев, более или менее успешно эксплуатирующих свои старые песни; новых же имен не появляется, а движение авторской песни и вовсю сошло на нет.
Между тем явление это не только не вымерло, но и заметно разнообразило формы своего существования. Фестивалей сейчас чуть ли не больше, чем во времена максимального расцвета бардовской песни. В радио- и телеэфире звучит огромное количество бардовских песен, выходит несколько специальных передач по авторской песне.
Авторская песня и движение бардовской песни, начавшееся еще в пятидесятых годах столетия, сумели в новых условиях не только выжить, но и создать или сохранить собственные, независимые от тенденций эстрады пути выхода к слушателям.
В чем же особенность такой "устойчивости"?
Интерес к человеку, его духовным ценностям собирать вокруг себя обширный круг неравнодушных к жизни, «думающих» людей - все это сделало авторскую песню не столько художественным, эстетическим, сколько социо-культурным явлением и предопределило ту особую роль, которую она сыграла в глобальном процессе смены ценностных ориентаций.
Как найти себя в жизни? Как стать личностью? Каждый из нас решает сам, а барды нам своими песнями-размышлениями.