Ян Сібеліус народився в Хяменлінна, гарнізонному містечку на півдні Фінляндії 8 грудня 1865 року. Батьки його були етнічними шведами, Юхан Юліус (такою була повне ім'я композитора) був середнім з трьох дітей. Згідно з біографією Сібеліуса, його батько, військовий лікар, помер, коли хлопчикові було всього два роки. Втративши чоловіка і годувальника, Марія Шарлотта Борг продала сімейний будинок і переїхала з дітьми до матері.
У п'ятирічному віці Янне, як звали його рідні, сідав за фортепіано, на якому грала матір, і награвав мелодії. У 1880 році Янне починає брати уроки гри на скрипці, яку він щиро полюбив. Молодші Сібеліуса становили блискуче тріо: сестра Лінда грала на фортепіано, брат Крістіан - на віолончелі, а Ян - на скрипці. Причому їх репертуар вже дуже скоро почав поповнюватися творами юного композитора.
У 1885 році Ян приїжджає в Гельсінкі для того, щоб вивчати право в національному Університеті. Одночасно з цим, він успішно складає іспити в Музичного інституту і незабаром кидає юриспруденцію, щоб повністю присвятити себе музиці. У 1889-91 роках Сібеліус вивчає композицію в Берліні та Відні. З композиторського і диригентського дебюту в 1892 році почалася його симфонічна кар'єра. Влітку того ж року Сібеліус одружився на Айно Ярнефельд, з 1893 по 1911 рік у шлюбі народилося 6 дочок, п'ятеро з яких дожили до глибокої старості.
На рубежі століть Сібеліус - вже не просто музикант, а головний композитор країни. У ці роки в Фінляндії, що знаходиться в складі Російської Імперії, наростають націоналістичні настрої, все частіше звучать гасла про незалежність. Поява у такого невеликого народу композитора світового рівня, в фокусі уваги якого - фінський епос і герої фольклору, не могло не перетворити Сібеліуса в національний символ ще за життя. Він виступає з концертами в країнах Європи, його музика звучить в США.
У 1904 році будинком великої родини Сібеліуса стає вілла Айнола в містечку Ярвенпяа, що в 37 км від Гельсінкі. Там композитор і його дружина проживуть до останніх днів, а потім їх спадкоємці продадуть маєток з усією справжньої обстановкою державі для організації музею. У 1908 Сибелиусу була прооперована пухлина в горлі. Після операції він протягом 7 років утримувався від алкоголю і куріння. Це було майже неймовірним для людини, відомого своєю любов'ю до гулянок до ранку, якого карикатури зображували з одвічною сигарою в роті.
У 1914 році Сібеліус приїжджає з концертами в США, де приймає почесний докторат Єльського університету. Перша світова війна поставила композитора в скрутне фінансове становище - його головний видавець знаходився в країні-агресора, Німеччини. Кілька невеликих п'єс було видано в Гельсінкі, але багато творів тих років були опубліковані вже після війни. З 1926 року Сібеліус перестав диригувати. Це пов'язано і з тим, що він мав спадковий тремор правої руки, і з тим, що часто останнім часом виходив на сцену в нетверезому стані. У 1928 Ян почав отримувати авторські відрахування за виконання своїх творів, що до поправити матеріальне становище сім'ї. З початку 30-х років він майже перестав писати музику, сучасники назвуть це "Мовчання Ярвенпяа". Партитуру своєї Восьмої симфонії композитор спалив.
70-річчя національного героя в 1935 році відзначалося великим концертом на 7000 глядачів в присутності перших осіб держави. На цьому торжестві Сібеліус в останній раз з'явився перед широкою аудиторією. Візьме в руки диригентську паличку ще раз він лише одного разу посилання - 1 січня 1939 року, коли з Гельсінкі велася пряма трансляція в Нью-Йорк. Під керуванням маестро струнний оркестр виконав Andante Festivo. Цей концерт став єдиним записом виступу Сібеліуса. Помер він в Айноле 20 вересня 1957 року в 92 році життя. У всій Фінляндії був оголошений національний траур, а попрощатися з маестро в Кафедральний собор Гельсінкі прийшли 17 000 чоловік.
Если связь музыки и литературы бесспорна и очевидна, то музыка и изобразительное искусство образуют более сложный союз. Причина заключается в их природе: ведь музыка и поэзия – искусства временные, они взаимодействуют в едином потоке звучания, едином биении ритмического пульса. Изобразительное искусство – явление пространственное: оно вписывает в мир природы свои линии и формы, обогащает его цветами и красками. Музыка здесь, казалось бы, вовсе не при чём: у неё своя художественная область, и встреча её с живописью если и возможна, то лишь на «нейтральной территории» - например, в опере или музыкальном спектакле, где действие требует и музыкального выражения, и декоративного оформления.
Однако, изучая обширную область программной музыки, мы встречаем в ней не только песни и сказки, поэмы и , не только названия, навеянные литературными образами – такие, как, например, «Шахерезада» Н. Римского-Корсакова, «Пер Гюнт» Э. Грига или «Метель» Г. Свиридова. В музыке, оказывается, давно существуют симфонические картины и этюды-картины, фрески и эстампы. Названия музыкальных произведений отражают вдохновившие их образы – «Лес» и «Море», «Облака» и «Туманы», а также «Богатырские ворота в Киеве», «Старый замок», «Римские фонтаны» .
Выходит, не только литература, но и изобразительное искусство рождать музыкальные звучания.
«Что завистливо разделила воля богов, соединяет богиня Фантазия, так что каждый Звук знает свой Цвет, сквозь каждый листок просвечивает сладостный Голос, зовущий собратьями Цвет, Пенье, Аромат», - писал немецкий поэт-романтик Людвиг Тик. Но если «завистливая воля богов» разделила звук и цвет, проведя границы между искусствами, то она не затронула мир природы, где всё по-прежнему живёт и дышит в единстве своих проявлений. Каждое искусство, стремясь создать свой собственный полноценный мир сказать больше того, что ему традиционно приписывают.
Лес, точно терем расписной,
Лиловый, золотой, багряный,
Весёлой пёстрою стеной
Стоит над светлою поляной.
Берёзы жёлтою резьбой
Блестят в лазури голубой.
Так описал И. Бунин краски осенней природы в своей поэме «Листопад». Приведённый отрывок – подлинный поэтический пейзаж; в нём каждый образ насыщен живописным колоритом: лес подобен нарядному терему, отделанному резьбой. Даже на этом маленьком примере видно, что у литературы достаточно изобразительных средств – её красочные эпитеты и метафоры рисуют яркий и объёмный зрительный образ.
Но ведь по-своему колористичны и музыкальные пейзажи, – какие оттенки времён года, какие цвета, каких бабочек порой можно «увидеть» в музыке!
И не подвергая сомнению временную природу музыкального искусства, попытаемся ответить на вопрос: что в музыке придать звучанию зримость?
1. Что такое «музыкальное пространство»?
2. Как оно выражает себя в звуках?
Вспомним эхо в лесу или в горах, эхо как природный «носитель» звукового пространства.
Вслушаемся в звучание эха и попытаемся понять, в чём состоит его пространственный эффект. Не правда ли, очертания пространства зависят от приближённости или удалённости эха, а соответственно от степени громкости его звучания?
Таким образом. Один из важнейших носителей пространства в музыке – громкостная динамика. Осознание этого момента привело музыкантов к открытию огромного пласта выразительных средств, связанных с распределением в произведении уровней громкости. Примечательно, что эти уровни получили в музыке название оттенков или нюансов – а ведь это определение из области живописи! Может быть, первые создатели музыкальных определений чувствовали органическую связь двух, казалось бы, таких далёких искусств: слова нередко выдают тайны своего происхождения.
Если сравнивать произведение живописи и музыки с точки зрения динамики, то и здесь очевидно, что объект, изображённый на переднем плане картины, «звучит» громче, чем то, что составляет её фон. Эта своеобразная «громкость» изображения выражается и в его размерах, и в большей детализации, и в интенсивности красочного воплощения. Фон же может представлять лишь неясные очертания предметов, постепенно истаивающие на горизонте.
Рельеф и фон – эти пространственные понятия, восходящие по своей природе к изобразительному искусству, получили универсальное значение в драматургии любого художественного произведения. В музыке, помимо простого эффекта эха, они находят воплощение в сочетании солирующего голоса и инструментального или хорового сопровождения, в организации оперной драматургии, где на фоне сквозных сцен порой возникает крупный план – арии, ариозо, ансамбли, в последовательности главной и побочной тем в сонатной форме.
В литературе сочетание рельефа и фона проявляет себя в отношениях центральных и второстепенных персонажей, действий, картин.
Ян Сібеліус народився в Хяменлінна, гарнізонному містечку на півдні Фінляндії 8 грудня 1865 року. Батьки його були етнічними шведами, Юхан Юліус (такою була повне ім'я композитора) був середнім з трьох дітей. Згідно з біографією Сібеліуса, його батько, військовий лікар, помер, коли хлопчикові було всього два роки. Втративши чоловіка і годувальника, Марія Шарлотта Борг продала сімейний будинок і переїхала з дітьми до матері.
У п'ятирічному віці Янне, як звали його рідні, сідав за фортепіано, на якому грала матір, і награвав мелодії. У 1880 році Янне починає брати уроки гри на скрипці, яку він щиро полюбив. Молодші Сібеліуса становили блискуче тріо: сестра Лінда грала на фортепіано, брат Крістіан - на віолончелі, а Ян - на скрипці. Причому їх репертуар вже дуже скоро почав поповнюватися творами юного композитора.
У 1885 році Ян приїжджає в Гельсінкі для того, щоб вивчати право в національному Університеті. Одночасно з цим, він успішно складає іспити в Музичного інституту і незабаром кидає юриспруденцію, щоб повністю присвятити себе музиці. У 1889-91 роках Сібеліус вивчає композицію в Берліні та Відні. З композиторського і диригентського дебюту в 1892 році почалася його симфонічна кар'єра. Влітку того ж року Сібеліус одружився на Айно Ярнефельд, з 1893 по 1911 рік у шлюбі народилося 6 дочок, п'ятеро з яких дожили до глибокої старості.
На рубежі століть Сібеліус - вже не просто музикант, а головний композитор країни. У ці роки в Фінляндії, що знаходиться в складі Російської Імперії, наростають націоналістичні настрої, все частіше звучать гасла про незалежність. Поява у такого невеликого народу композитора світового рівня, в фокусі уваги якого - фінський епос і герої фольклору, не могло не перетворити Сібеліуса в національний символ ще за життя. Він виступає з концертами в країнах Європи, його музика звучить в США.
У 1904 році будинком великої родини Сібеліуса стає вілла Айнола в містечку Ярвенпяа, що в 37 км від Гельсінкі. Там композитор і його дружина проживуть до останніх днів, а потім їх спадкоємці продадуть маєток з усією справжньої обстановкою державі для організації музею. У 1908 Сибелиусу була прооперована пухлина в горлі. Після операції він протягом 7 років утримувався від алкоголю і куріння. Це було майже неймовірним для людини, відомого своєю любов'ю до гулянок до ранку, якого карикатури зображували з одвічною сигарою в роті.
У 1914 році Сібеліус приїжджає з концертами в США, де приймає почесний докторат Єльського університету. Перша світова війна поставила композитора в скрутне фінансове становище - його головний видавець знаходився в країні-агресора, Німеччини. Кілька невеликих п'єс було видано в Гельсінкі, але багато творів тих років були опубліковані вже після війни. З 1926 року Сібеліус перестав диригувати. Це пов'язано і з тим, що він мав спадковий тремор правої руки, і з тим, що часто останнім часом виходив на сцену в нетверезому стані. У 1928 Ян почав отримувати авторські відрахування за виконання своїх творів, що до поправити матеріальне становище сім'ї. З початку 30-х років він майже перестав писати музику, сучасники назвуть це "Мовчання Ярвенпяа". Партитуру своєї Восьмої симфонії композитор спалив.
70-річчя національного героя в 1935 році відзначалося великим концертом на 7000 глядачів в присутності перших осіб держави. На цьому торжестві Сібеліус в останній раз з'явився перед широкою аудиторією. Візьме в руки диригентську паличку ще раз він лише одного разу посилання - 1 січня 1939 року, коли з Гельсінкі велася пряма трансляція в Нью-Йорк. Під керуванням маестро струнний оркестр виконав Andante Festivo. Цей концерт став єдиним записом виступу Сібеліуса. Помер він в Айноле 20 вересня 1957 року в 92 році життя. У всій Фінляндії був оголошений національний траур, а попрощатися з маестро в Кафедральний собор Гельсінкі прийшли 17 000 чоловік.
Объяснение:
Если связь музыки и литературы бесспорна и очевидна, то музыка и изобразительное искусство образуют более сложный союз. Причина заключается в их природе: ведь музыка и поэзия – искусства временные, они взаимодействуют в едином потоке звучания, едином биении ритмического пульса. Изобразительное искусство – явление пространственное: оно вписывает в мир природы свои линии и формы, обогащает его цветами и красками. Музыка здесь, казалось бы, вовсе не при чём: у неё своя художественная область, и встреча её с живописью если и возможна, то лишь на «нейтральной территории» - например, в опере или музыкальном спектакле, где действие требует и музыкального выражения, и декоративного оформления.
Однако, изучая обширную область программной музыки, мы встречаем в ней не только песни и сказки, поэмы и , не только названия, навеянные литературными образами – такие, как, например, «Шахерезада» Н. Римского-Корсакова, «Пер Гюнт» Э. Грига или «Метель» Г. Свиридова. В музыке, оказывается, давно существуют симфонические картины и этюды-картины, фрески и эстампы. Названия музыкальных произведений отражают вдохновившие их образы – «Лес» и «Море», «Облака» и «Туманы», а также «Богатырские ворота в Киеве», «Старый замок», «Римские фонтаны» .
Выходит, не только литература, но и изобразительное искусство рождать музыкальные звучания.
«Что завистливо разделила воля богов, соединяет богиня Фантазия, так что каждый Звук знает свой Цвет, сквозь каждый листок просвечивает сладостный Голос, зовущий собратьями Цвет, Пенье, Аромат», - писал немецкий поэт-романтик Людвиг Тик. Но если «завистливая воля богов» разделила звук и цвет, проведя границы между искусствами, то она не затронула мир природы, где всё по-прежнему живёт и дышит в единстве своих проявлений. Каждое искусство, стремясь создать свой собственный полноценный мир сказать больше того, что ему традиционно приписывают.
Лес, точно терем расписной,
Лиловый, золотой, багряный,
Весёлой пёстрою стеной
Стоит над светлою поляной.
Берёзы жёлтою резьбой
Блестят в лазури голубой.
Так описал И. Бунин краски осенней природы в своей поэме «Листопад». Приведённый отрывок – подлинный поэтический пейзаж; в нём каждый образ насыщен живописным колоритом: лес подобен нарядному терему, отделанному резьбой. Даже на этом маленьком примере видно, что у литературы достаточно изобразительных средств – её красочные эпитеты и метафоры рисуют яркий и объёмный зрительный образ.
Но ведь по-своему колористичны и музыкальные пейзажи, – какие оттенки времён года, какие цвета, каких бабочек порой можно «увидеть» в музыке!
И не подвергая сомнению временную природу музыкального искусства, попытаемся ответить на вопрос: что в музыке придать звучанию зримость?
1. Что такое «музыкальное пространство»?
2. Как оно выражает себя в звуках?
Вспомним эхо в лесу или в горах, эхо как природный «носитель» звукового пространства.
Вслушаемся в звучание эха и попытаемся понять, в чём состоит его пространственный эффект. Не правда ли, очертания пространства зависят от приближённости или удалённости эха, а соответственно от степени громкости его звучания?
Таким образом. Один из важнейших носителей пространства в музыке – громкостная динамика. Осознание этого момента привело музыкантов к открытию огромного пласта выразительных средств, связанных с распределением в произведении уровней громкости. Примечательно, что эти уровни получили в музыке название оттенков или нюансов – а ведь это определение из области живописи! Может быть, первые создатели музыкальных определений чувствовали органическую связь двух, казалось бы, таких далёких искусств: слова нередко выдают тайны своего происхождения.
Если сравнивать произведение живописи и музыки с точки зрения динамики, то и здесь очевидно, что объект, изображённый на переднем плане картины, «звучит» громче, чем то, что составляет её фон. Эта своеобразная «громкость» изображения выражается и в его размерах, и в большей детализации, и в интенсивности красочного воплощения. Фон же может представлять лишь неясные очертания предметов, постепенно истаивающие на горизонте.
Рельеф и фон – эти пространственные понятия, восходящие по своей природе к изобразительному искусству, получили универсальное значение в драматургии любого художественного произведения. В музыке, помимо простого эффекта эха, они находят воплощение в сочетании солирующего голоса и инструментального или хорового сопровождения, в организации оперной драматургии, где на фоне сквозных сцен порой возникает крупный план – арии, ариозо, ансамбли, в последовательности главной и побочной тем в сонатной форме.
В литературе сочетание рельефа и фона проявляет себя в отношениях центральных и второстепенных персонажей, действий, картин.