Иван Бунин в своем стихотворении «Детство» описывает летний жаркий день в сосновом бору. Однако это не является главной идей произведения. Даже если обратиться к названию стихотворения, то можно понять, что главной идеей все же является природы переносить человека во времени. Что может быть чудеснее такого путешествия?
«Прильнув к сосне», автор тут же переносится в те времена, когда он был ребенком, когда ему было всего «десять лет». Когда он, возможно, также прильнув к огромному «стволу-гиганту», ощущал мощь и красоту природы, чувствовал себя одновременно частью этого огромного мира, в то же время чувствовал бес что он – только маленькая и незначимая частичка этого огромного мира. «Морщинистая кора» огромного дерева за все время своего существования видела и впитала очень много информации, которая записана на ней как на носитель. Ее «морщины» говорят о ее преклонном возрасте, мудрости. Но если прильнуть к ней, то можно почувствовать такое родное и обволакивающее тепло, будто прильнул к родному человеку. Запах этой сосны навсегда отпечатался в памяти автора и ассоциируется с солнечным и жарким летом.
Бунин хотел передать в своем стихотворении, насколько приятно оказаться в сосновом лесу в жаркую летнюю погоду. Деревья впитывают солнечные лучи, а затем прогревают и воздух в лесу. Воздух в бору настолько свеж, но в то же время пропитан «смолистым ароматом» сосен. Самое приятное времяпровождение же относится к утру. Именно утром здесь еще не очень жарко, но уже тепло от первых солнечных лучей. Деревья проснулись от ночного сна, и источают приятнейшие ароматы. И весело было автору находиться в этих местах, весело потому, что он был ребенком, потому, что был беззаботным, потому, что для детей лето – самая лучшая пора.
Повість «Климко» переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.
«Прильнув к сосне», автор тут же переносится в те времена, когда он был ребенком, когда ему было всего «десять лет». Когда он, возможно, также прильнув к огромному «стволу-гиганту», ощущал мощь и красоту природы, чувствовал себя одновременно частью этого огромного мира, в то же время чувствовал бес что он – только маленькая и незначимая частичка этого огромного мира. «Морщинистая кора» огромного дерева за все время своего существования видела и впитала очень много информации, которая записана на ней как на носитель. Ее «морщины» говорят о ее преклонном возрасте, мудрости. Но если прильнуть к ней, то можно почувствовать такое родное и обволакивающее тепло, будто прильнул к родному человеку. Запах этой сосны навсегда отпечатался в памяти автора и ассоциируется с солнечным и жарким летом.
Бунин хотел передать в своем стихотворении, насколько приятно оказаться в сосновом лесу в жаркую летнюю погоду. Деревья впитывают солнечные лучи, а затем прогревают и воздух в лесу. Воздух в бору настолько свеж, но в то же время пропитан «смолистым ароматом» сосен. Самое приятное времяпровождение же относится к утру. Именно утром здесь еще не очень жарко, но уже тепло от первых солнечных лучей. Деревья проснулись от ночного сна, и источают приятнейшие ароматы. И весело было автору находиться в этих местах, весело потому, что он был ребенком, потому, что был беззаботным, потому, что для детей лето – самая лучшая пора.
Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.