6 Қозғалыс графигіне қара. Сұрақтарға жауап бер. S (км),
100
80
60
Мотоциклдің, автокөліктің бастапқы қоз-
ғалысы туралы не айтуға болады? Жолға
шығар алдында олар бір-бірінен қандай
арақашықтықта болды? Қанша уақыттан
кейін кездесті? Кездескенге дейінгі олар-
дың жылдамдығы нешеге тең? Графикте не-
ліктен жоғары көтерілмейтін және төменге
түспейтін жерлер бар? Қалай ойлайсың,
бұл нені білдіреді? Көліктердің тоқтағаннан
кейінгі жылдамдығы қандай?
40
20
11
12
«Прильнув к сосне», автор тут же переносится в те времена, когда он был ребенком, когда ему было всего «десять лет». Когда он, возможно, также прильнув к огромному «стволу-гиганту», ощущал мощь и красоту природы, чувствовал себя одновременно частью этого огромного мира, в то же время чувствовал бес что он – только маленькая и незначимая частичка этого огромного мира. «Морщинистая кора» огромного дерева за все время своего существования видела и впитала очень много информации, которая записана на ней как на носитель. Ее «морщины» говорят о ее преклонном возрасте, мудрости. Но если прильнуть к ней, то можно почувствовать такое родное и обволакивающее тепло, будто прильнул к родному человеку. Запах этой сосны навсегда отпечатался в памяти автора и ассоциируется с солнечным и жарким летом.
Бунин хотел передать в своем стихотворении, насколько приятно оказаться в сосновом лесу в жаркую летнюю погоду. Деревья впитывают солнечные лучи, а затем прогревают и воздух в лесу. Воздух в бору настолько свеж, но в то же время пропитан «смолистым ароматом» сосен. Самое приятное времяпровождение же относится к утру. Именно утром здесь еще не очень жарко, но уже тепло от первых солнечных лучей. Деревья проснулись от ночного сна, и источают приятнейшие ароматы. И весело было автору находиться в этих местах, весело потому, что он был ребенком, потому, что был беззаботным, потому, что для детей лето – самая лучшая пора.
Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.