Мій улюблений літературний персонаж Луна Лавґуд із серії книг "Гаррі Поттер".
Її зовнішність досить незвичайна. В неї "великі розмиті очі", цей опис я не раз помічав(ла) у самій книзі. В неї також, були бліді брови і це придавало трохи здивованного погляду дівчині.
Також Полумні подобається незвичайний одяг. Вона одягала намисто з пробок від вершкового пива, сережки із слив-цепелінів і т.д. А ще вона дуже гарно малює, бо у книзі описувалося малюнки, які вона малювала на стінах та на стелі.
Досить багато учнів вважають її "божевільною", але натомість вона дуже розумна та здатна чарівниця але при цьому на рідкість холоднокровна. Іноді складається враження, що вона зовсім позбавлена страху. Вона не раз до своїм друзям, чим показала свою мужність і відвагу.
Як я вже казав(ла), Полумну недолюблюють, та вважають її "ненормальною" із-за свого дивного характера, зовнішності та переконань стає жертвою цькування з боку однокласників. Они обзивають її , крадуть її речі, та насміхаються над її зовнішності. Але ж сама Полумна, навпаки, не ображається, а прощає своїх кривдників. Мабуть, втративши матір у дев'ять років, починаєш розуміти, що в житті є речі серйозніші та важливіші за заховані черевики.Але за її подальші вчинки Полумну перестають кривдити.
Мені дуже подобається її незвичайність і те що вона не як усі. Вона дуже добра та смілива, тому я б залюпки б поспілкувався б з нею, якщо це було б можливо.
Я вважаю, що це не справедливо, кривдити людину за те що вона якось вирізняється від інших, мене дуже вразило те, що Полумна навідь не тримає зла на своїх одноклассників, які її кривдили! Вона загартована духом, і це ще одна риса яка мені в ній уподобалася. А коли вона подорослішала вона не втратила своєї "незвичайності", не стала одягатися у якісь сірі мантії, вона була завжди такою, якою хотіла бути сама, вона не боялась чужого висловлювання в її сторону і за це мені сподобався цей літературний персонаж.
старший брат выучил меня читать, когда мне было пять лет (а ему – пятнадцать). Сейчас этим никого не удивишь, а тогда было в диковину.
В первом классе на уроках чтения я потихоньку сходила с ума – от скуки: когда одноклассницы (тогда обучение мальчиков и девочек было раздельное) заунывно читали по слогам букварь: «Ма-ма мы-ла ра-му».
Дождаться не могла, когда же кончатся уроки. И летела со всех ног домой – там меня ждал «Таинственный остров» Жюля Верна...
Так навсегда и связалась у меня первая школьная осень с захватывающим чтением толстого синего тома из тогдашней «Библиотеки приключений».
Когда-то в России был такой возраст отрочество. Недаром Лев Толстой так и назвал три части своей трилогии: «Детство», «Отрочество», «Юность».
В самом главном нашем Академическом словаре написано, что отрочество – «возраст между детством и юностью».
По-моему, довольно непонятное пояснение. Когда кончается детство? У всех по-разному. У одних – в шесть лет: они уже и младших нянчат, на огороде и во дворе родителям по-взрослому помогают. А приходилось встречать и таких, у кого оно и в 40 лет ещё не кончилось.
Вот в словаре Даля про отрочество сказано боле
Відповідь:↓
Пояснення:
Мій улюблений літературний персонаж Луна Лавґуд із серії книг "Гаррі Поттер".
Її зовнішність досить незвичайна. В неї "великі розмиті очі", цей опис я не раз помічав(ла) у самій книзі. В неї також, були бліді брови і це придавало трохи здивованного погляду дівчині.
Також Полумні подобається незвичайний одяг. Вона одягала намисто з пробок від вершкового пива, сережки із слив-цепелінів і т.д. А ще вона дуже гарно малює, бо у книзі описувалося малюнки, які вона малювала на стінах та на стелі.
Досить багато учнів вважають її "божевільною", але натомість вона дуже розумна та здатна чарівниця але при цьому на рідкість холоднокровна. Іноді складається враження, що вона зовсім позбавлена страху. Вона не раз до своїм друзям, чим показала свою мужність і відвагу.
Як я вже казав(ла), Полумну недолюблюють, та вважають її "ненормальною" із-за свого дивного характера, зовнішності та переконань стає жертвою цькування з боку однокласників. Они обзивають її , крадуть її речі, та насміхаються над її зовнішності. Але ж сама Полумна, навпаки, не ображається, а прощає своїх кривдників. Мабуть, втративши матір у дев'ять років, починаєш розуміти, що в житті є речі серйозніші та важливіші за заховані черевики.Але за її подальші вчинки Полумну перестають кривдити.
Мені дуже подобається її незвичайність і те що вона не як усі. Вона дуже добра та смілива, тому я б залюпки б поспілкувався б з нею, якщо це було б можливо.
Я вважаю, що це не справедливо, кривдити людину за те що вона якось вирізняється від інших, мене дуже вразило те, що Полумна навідь не тримає зла на своїх одноклассників, які її кривдили! Вона загартована духом, і це ще одна риса яка мені в ній уподобалася. А коли вона подорослішала вона не втратила своєї "незвичайності", не стала одягатися у якісь сірі мантії, вона була завжди такою, якою хотіла бути сама, вона не боялась чужого висловлювання в її сторону і за це мені сподобався цей літературний персонаж.
В первом классе на уроках чтения я потихоньку сходила с ума – от скуки: когда одноклассницы (тогда обучение мальчиков и девочек было раздельное) заунывно читали по слогам букварь: «Ма-ма мы-ла ра-му».
Дождаться не могла, когда же кончатся уроки. И летела со всех ног домой – там меня ждал «Таинственный остров» Жюля Верна...
Так навсегда и связалась у меня первая школьная осень с захватывающим чтением толстого синего тома из тогдашней «Библиотеки приключений».
Когда-то в России был такой возраст отрочество. Недаром Лев Толстой так и назвал три части своей трилогии: «Детство», «Отрочество», «Юность».
В самом главном нашем Академическом словаре написано, что отрочество – «возраст между детством и юностью».
По-моему, довольно непонятное пояснение. Когда кончается детство? У всех по-разному. У одних – в шесть лет: они уже и младших нянчат, на огороде и во дворе родителям по-взрослому помогают. А приходилось встречать и таких, у кого оно и в 40 лет ещё не кончилось.
Вот в словаре Даля про отрочество сказано боле