Замените выражения, используя литературный приём олицетворения: Часы показывают не точное время- Из -за туч показалась луна- Кто-то в далеке играет на гитаре-
Уромані «євгеній онєгін» автор займає унікальне положення. він не просто розповідає про життя своїх героїв, показує росію того часу, але і сам є активним учасником того, що відбувається. тому можна сказати, що пушкін виступає у своєму романі і оповідачем і героєм одночасно. це не дивно, адже особистість поета не могла не проявитися в його самому задушевного, самому улюбленому творі. протягом усього роману автор постійно веде діалог з читачем через ліричні відступи. наприклад: о, ви, поважні дружини! вам запропоную свої послуги; прошу мою помітити мова: я хочу вас застерегти. автор ділиться з нами своїми секретами, вводить у текст «євгенія онєгіна» свої плани, чернетки, сперечається з літературними критиками. завдяки цьому створюється враження дружнього тону, безпосередньої бесіди читача з поетом. до того ж, завдяки зауважень автора про свій роман, часом здається, що він створюється прямо на наших очах: я думав вже про форму плану і як героя назву; поки мого роману я скінчив першу главу, переглянув все це суворо: протиріч дуже багато, але їх виправити не хочу, цензурі борг свій автор стає для нас справжнім другом, провідником по своєму добутку і за життя в цілому. він коментує все, що відбувається з героями, міркує про їх життя. наприклад, поет замислюється про майбутню долю мрійливого ленського, якби той залишився живий після дуелі. у «євгенії онєгіні» автор наближається до героїв, то віддаляється від них. примітна в цьому плані зустріч автора і євгенія онєгіна: умов світла скинувши тягар, як він, втомившись від суєти, з ним подружився я в той час, мені його риси. і далі поет продовжує: томила життя обох нас, в обох серця жар згас. разом з тим, автор показує відмінності між ним і героєм, які досить істотні: квіти, любов, село, ледарство. поля! я відданий вам душею. завжди я радий помітити різницю між онєгіним і мною. сам портрет автора в романі прихований. здається, що це людина без обличчя, ім'я, зовнішність. але, мені здається, в цьому образі відбилися погляди самого пушкіна на всі явища життя. думаю, що кожен раз автор, звертаючись до читача, запрошує поміркувати, погодитися чи не погодитися з ним. у філософських відступах роману звучить голос мудрої людини, багато побачив на своєму життєвому шляху. одне з найважливіших ліричних відступів у «євгенії онєгіні» — про молодість і старість — дано у восьмий главі роману: блаженний, хто змолоду був молодий, блажен, хто вчасно дозрів, хто поступово життя холод з літами витерпіти зумів. у романі автор виступає як досвідчений чоловік, побачив життя, він знає багато сумної правди про людей, але він не перестав любити. поет то сумний, то пристрасний, то глузливий. автора , театр, дружба, любов, — все, що пов'язано з життям у всіх її проявах. всьому свій час, вважає поет. час легко парити за життя, кружляючи у вихорі , закохуючись, роблячи дурниці. пізніше настає час осмислювати свій життєвий досвід, шукати сенс свого існування, пізнавати себе і навколишній світ. у відступах «євгенія онєгіна» автор дає характеристику реальних осіб, які жили і творили в його час. так, він оцінює деяких відомих поетів свого часу: «блищав фонвізін, друг свободи і переимчивый княжнін». у ліричних відступах автор багато говорить про своє життя, юності («в ті дні, коли в садах ліцею я безтурботно розцві»), про любов до батьківщини. іноді автор висміює чужі уявлення про життя: вульгарність, лицемірство, розпуста, заздрість. кульмінаційні моменти роману автор залишає відкритими, свободу вибору читачеві. відкритий фінал «євгенія онєгіна» надає читачеві можливість самому приймати остаточне рішення, визначати долю героїв роману: і тут героя мого, у хвилину, злу для нього, читач, ми тепер залишимо, назавжди. думаю, що автор в романі постає перед нами світлим, життєрадісною людиною, вірним дружбі і любові. він вчить нас любити батьківщину, цінувати в життя красу, любов і дружбу. він закликає читача насолоджуватися життям, кожним її годиною і миттю. ось чому залишаються справедливими слова бєлінського про а. с. пушкіна: « його утвору, можна чудовим чином виховати в собі людину».
Жорж сименон. показания мальчика из церковного хоракомиссар мегрэ - 49глава 1два удара колоколаморосил холодный дождь. было темно. в половине шестого из казармы, стоявшей в самом конце улицы, донеслись звуки трубы, послышался топот лошадей, тянувшихся на водопой,а в одном из окон соседнего дома вспыхнуло светлое треугольное пятно: кто нибудь тут вставал спозаранку, а может быть, свет зажег больной после бессонной ночи.ну, а вся улица – тихая, широкая, недавно застроенная чуть ли не одинаковыми домами – еще спала. квартал был новый, заселенный самыми обычными мирными обывателями –чиновниками, коммивояжерами, мелкими рантье, скромными вдовами.мегрэ поднял воротник пальто и прижался к стене у самых ворот школы; покуривая трубку и положив на ладонь часы, он ждал.ровно без четверти шесть с приходской церкви, высившейся позади, раздался перезвон колоколов. из слов мальчишки мегрэ знал, что это «первый удар»колокола, призывающий к шестичасовой мессе.колокольный звон все еще плыл в сыром воздухе, когда мегрэ почувствовал, вернее, догадался, что в доме напротив надсадно задребезжал будильник. через секунду он смолк.должно быть, мальчик, лежа в теплой постели, протянул руку и на ощупь нажал кнопку будильника.не прошло и минуты, как осветилось окно на третьем этаже.все происходило именно так, как рассказывал мальчик: весь дом спал, а он осторожно, стараясь не шуметь, вставал первым. сейчас, вероятно, он уже оделся, натянул носки и,ополоснув водой лицо и руки, наскоро причесался, а потом…потом…– я тащу башмаки в руке по лестнице, – заявил он мегрэ, – и только внизу надеваю, чтобы не разбудить родителей.так все и шло изо дня в день, зимой и летом, вот уже почти два года, с той поры, как жюстен стал петь во время шестичасовой мессы в больнице.он утверждал: – больничные часы вечно отстают от приходских на три четыре минуты.теперь комиссар убедился в этом. вчера инспекторы опергруппы сыскной полиции, к которой он был прикомандирован несколько месяцев назад, лишь пожимали плечами, выслушиваярассказ жюстена обо всех этих мелочах, в частности – о «первом», а потом о «втором» ударе колокола.мегрэ долгое время сам был певчим. потому то он тогда и не улыбнулся.итак, на колокольне приходской церкви пробило без четверти шесть… тут же задребезжал будильник, а немного погодя из больничной церкви донесся мелодичный серебристыйзвон, похожий на звон монастырских колоколов.комиссар все еще держал на ладони часы. мальчик потратил на одевание немногим больше четырех минут. свет в окне погас. должно быть, жюстен ощупью спустился по лестнице,чтобы не разбудить родителей, затем присел на последней ступеньке, надел башмаки и снял пальто с бамбуковой вешалки, что стояла в коридоре справа.потом отворил дверь и, бесшумно закрыв ее, вышел на улицу. вот он тревожно озирается по сторонам… увидев четкий силуэт, узнает комиссара, который подходит к нему, иговорят: – а я боялся, что вы не придете.и устремляется вперед. светловолосому, худому мальчишке лет двенадцать, но уже чувствуется, что он и своеволен.– вам хочется, чтоб я проделал то же самое, что делаю каждое утро, верно? я хожу всегда быстро и считаю минуты, чтоб не опоздать. кроме того, сейчас, зимой, совсем темнои мне страшно. через месяц станет посветлее…он свернул направо, вышел на тихую и еще сонную улицу, которая была куда короче, чем первая, и упиралась в круглую площадь, обсаженную старыми вязами. по диагонали еепересекали рельсы трамвая.мегрэ невольно подмечал все детали, напоминающие ему детство.
