Сюжет произведения строится на жизни и чувствах мальчика Васи, главного героя, - у него умирает мать, а отец замыкается в своем горе, отворачиваясь от ребенка. Пытаясь как-то разнообразить жизнь, Вася начинает подолгу бродить по родному городу. Во время одной из таких прогулок он знакомится с нищими обитателями старой часовни – Валиком и Марусей, детьми пана Тыбурция. Именно они становятся его настоящими друзьями, через них он постигает действительность жизни, смотрит на нее совершенно с другой стороны. Для Валика и Маруси дружба с Васей была большой радостью. Вася часто приносил детям яблоки из своего сада, угощал лакомством, которому они никогда не видели. Он развлекал Марусю, рассказывал ей сказки, устраивал веселые игры. При появлении Васи девочка «каждый раз хлопала в ладони, и глаза ее блестели искренним интересом» . Для Валика Вася был единым товарищем, которому он мог довериться. Для этих обездоленных детей сын судьи был светом в темном подземелье. Все тепло своей души он отдавал Валику и Маруси. Мальчик ощущал, что он нужен детям, его ждут, радушно встречают. Васю глубоко поразила тяжелая, голодная жизнь его маленьких друзей. Он искренне желал им чем-то сочувствовал, жалел. Он никак не мог понять, почему именно должен скрывать от других свою дружбу с Валиком и Марусей. То, как человек воспринимает других, раскрывает его собственную натуру. Вася - настоящий друг, который бескорыстно тем, кто этого нуждается в. Итак, правильно говорят, что человек сильный со своими друзьями. Трагическая смерть Маруси от тяжелой болезни становится не только этапом взросления Васи, но и неожиданно примиряет его с отцом.
Як часто в житті так буває: спочатку ми зробимо, а потім міркуємо, чи правильно це було. Так само вчинила й героїня п'єси Генріка Ібсена "Ляльковий дім". Чи не здається нам, читачам, безглуздим її вчинок: вісім років прожити разом із чоловіком, урятувати його в тяжкий час, а тоді, коли вже є домівка, малі діти, щастя, втекти? На перший погляд так, але кожен повинен поставити перед собою одне-єдине запитання, коли прочитає цю книгу: "А чи таким не вірним був цей крок? Що штовхнуло героїню на це?"
Здавалося б, вона має все, про що лише можна мріяти: діти, коханий чаловік, домівка, гроші (хоча й мало, але вистачає)... Проте я вважаю, що цей шлюб ще на самому початку був приречений на розлучення. Згадаємо, як Торвальд забороняє їсти улюблене печиво своїй дружині, мотивуючи це тим, що вона зіпсує свої прекрасні зуби. Чи стала би так робити людина, яка по-справжньому кохає? Мені здається, ні! А ялика у затишному домі Нори? Вона самотньо стоїть у кутку, забута всіми, майже не прикрашена. Я вважаю, що це образ-символ самої хозяйки: вона так само почувала себе поруч із чоловіком. Він - велика людина, він завжди повинен бути "на висоті", а хто вона? Лише його додаток у житті...
Таким чином, Нора й Торвальд розлучилися не через фальшивий вексель, як може подумати неуважний читач та сторонній глядач, а через моральний розлад у сім'ї: на Нору наче тиснуть всі ті умови життя, які створює їй чоловік: те не можна, сюди не ходи, грошей багато не витрачай, це не іж... Вона справді стала для нього іграшкою, його "лялькою-дружиною", як у батька була його "лялькою-донькою".
Во время одной из таких прогулок он знакомится с нищими обитателями старой часовни – Валиком и Марусей, детьми пана Тыбурция. Именно они становятся его настоящими друзьями, через них он постигает действительность жизни, смотрит на нее совершенно с другой стороны.
Для Валика и Маруси дружба с Васей была большой радостью. Вася часто приносил детям яблоки из своего сада, угощал лакомством, которому они никогда не видели. Он развлекал Марусю, рассказывал ей сказки, устраивал веселые игры. При появлении Васи девочка «каждый раз хлопала в ладони, и глаза ее блестели искренним интересом» . Для Валика Вася был единым товарищем, которому он мог довериться. Для этих обездоленных детей сын судьи был светом в темном подземелье. Все тепло своей души он отдавал Валику и Маруси. Мальчик ощущал, что он нужен детям, его ждут, радушно встречают. Васю глубоко поразила тяжелая, голодная жизнь его маленьких друзей. Он искренне желал им чем-то сочувствовал, жалел. Он никак не мог понять, почему именно должен скрывать от других свою дружбу с Валиком и Марусей. То, как человек воспринимает других, раскрывает его собственную натуру. Вася - настоящий друг, который бескорыстно тем, кто этого нуждается в. Итак, правильно говорят, что человек сильный со своими друзьями.
Трагическая смерть Маруси от тяжелой болезни становится не только этапом взросления Васи, но и неожиданно примиряет его с отцом.
Як часто в житті так буває: спочатку ми зробимо, а потім міркуємо, чи правильно це було. Так само вчинила й героїня п'єси Генріка Ібсена "Ляльковий дім". Чи не здається нам, читачам, безглуздим її вчинок: вісім років прожити разом із чоловіком, урятувати його в тяжкий час, а тоді, коли вже є домівка, малі діти, щастя, втекти? На перший погляд так, але кожен повинен поставити перед собою одне-єдине запитання, коли прочитає цю книгу: "А чи таким не вірним був цей крок? Що штовхнуло героїню на це?"
Здавалося б, вона має все, про що лише можна мріяти: діти, коханий чаловік, домівка, гроші (хоча й мало, але вистачає)... Проте я вважаю, що цей шлюб ще на самому початку був приречений на розлучення. Згадаємо, як Торвальд забороняє їсти улюблене печиво своїй дружині, мотивуючи це тим, що вона зіпсує свої прекрасні зуби. Чи стала би так робити людина, яка по-справжньому кохає? Мені здається, ні! А ялика у затишному домі Нори? Вона самотньо стоїть у кутку, забута всіми, майже не прикрашена. Я вважаю, що це образ-символ самої хозяйки: вона так само почувала себе поруч із чоловіком. Він - велика людина, він завжди повинен бути "на висоті", а хто вона? Лише його додаток у житті...
Таким чином, Нора й Торвальд розлучилися не через фальшивий вексель, як може подумати неуважний читач та сторонній глядач, а через моральний розлад у сім'ї: на Нору наче тиснуть всі ті умови життя, які створює їй чоловік: те не можна, сюди не ходи, грошей багато не витрачай, це не іж... Вона справді стала для нього іграшкою, його "лялькою-дружиною", як у батька була його "лялькою-донькою".