Классицизм – одно из главных направлений в искусстве XVII–XVII веков.
История классицизма началась во Франции в конце XVI века, а закончилась в XIX веке.
Тогда ему на смену пришли сентиментализм и романтизм.
Само слово «классицизм» происходит от латинского classicus – образцовый. Интересно, что придумал этот термин итальянский критик Висконти только в 1818 году. Поначалу классицизмом поэты-романтики насмешливо называли устаревшую эстэтику в своих спорах об искусстве.
XVII век во Франции – это время расцвета театрального искусства, появления новых философских течений, развития точных наук и укрепления абсолютной монархии.
Как же всё это повлияло на искусство?
В эпоху абсолютной монархии человек считается слугой государства, для него самое важное – долг перед обществом. Поэтому главным конфликтом классицизма становится борьба долга и чувства, разума и страстей. При этом долг всегда побеждает.
Бурное развитие точных наук в семнадцатом веке повлияло и на философию. Например, математик и философ Рене Декарт говорил:
«Бог сотворил мир и законы природы, а далее Вселенная действует как самостоятельный механизм».
Принципы математики переносились и в творчество. Искусство должно стать стройной системой, которая работает по строгим законам и подчиняется логике.
Образцом для классицизма стала античность.
Французские классики изучали устройство античного театра и философию Аристотеля, чтобы построить каноны нового искусства. Они взяли идею Аристотеля о том, что творчество – это подражание природе. Но подражать следовало не дикой природе, а идеальной. В классицизме мир показывается таким, каким он должен быть.
Основоположниками классицизма в литературе считают французских драматургов Мольера, Корнеля и Расина.
В 1674 году поэт Никола Буало написал поэму-трактат «Поэтическое искусство». В ней Буало изложил основные принципы классицизма.
Кроме того, он хвалил и критиковал поэтов-современников и давал советы, как следует писать:
«Какой ни взять сюжет, высокий или забавный,
Смысл должен быть всегда в согласьи с рифмой плавной.
Напрасно кажется, что с ним в войне она:
Ведь рифма лишь раба: послушной быть должна».
В классицизме принято делить жанры на «низкие» и «высокие».
Произведения «высоких» жанров рассказывали о крупных исторических событиях. Часто сюжет брали из греческой мифологии или Библии. Героями были монархи, знаменитые полководцы, мифические личности.
Тема «высоких жанров» – гражданский долг и служение государству. В таких произведениях запрещалось использовать разговорную речь, писать их следовало только высоким стилем.
К «высоким» жанрам относятся трагедия, эпопея, ода.
«Низкие жанры» описывали жизнь низшего дворянства, мещан, слуг и крестьян. И если «высокие жанры» прославляли монархию и идею гражданского служения, то в «низких» высмеивались человеческие недостатки.
К «низким» жанрам относятся комедия, сатира, басня.
Разделение на «низкие» и «высокие» жанры было очень строгим, смешанных жанров в классицизме существовать не могло. Но при этом для знаменитого французского драматурга Жана Батиста Мольера сделали исключение: его лучшие комедии приписали к «высоким» жанрам.
Развитие театрального искусства в эпоху классицизма повлияло на литературу.
Драматурги писали пьесы для театра, поэтому строго соблюдался ещё один закон античного театра – закон трёх единств.
Единство времени ограничивало длительность пьесы – действие должно продолжаться не более суток.
Единство места запрещало драматургу переносить действие в разные точки, всё должно было происходить в одном месте.
Единство действия подразумевало одну сюжетную линию. При этом все герои связаны с основной сюжетной линией. Действующих лиц должно быть не больше десятка, чтобы не запутать зрителя и не отвлекать его от главной идеи пьесы.
К этим трём единствам можно добавить и четвёртое – единство характера персонажа. Это единство тоже пришло из античного театра. Вот что советует Буало:
«Герою своему искусно сохраните
Черты характера среди любых событий.
Но строгой логики от вас в театре ждут;
В нём властвует закон, взыскательный и жёсткий.
Все герои в произведениях эпохи классицизма жёстко разделены на положительных и отрицательных. Их характер не меняется, а убеждения остаются прежними.
Как и в античности, драматурги использовали героев-масок: у каждого персонажа была основная черта, которой он подчинялся.
Например, А. С. Пушкин писал: «У Мольера скупой скуп и только; у Шекспира Шейлок скуп, сметлив, мстителен, чадолюбив, остроумен».
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
Объяснение:
Классицизм – одно из главных направлений в искусстве XVII–XVII веков.
История классицизма началась во Франции в конце XVI века, а закончилась в XIX веке.
Тогда ему на смену пришли сентиментализм и романтизм.
Само слово «классицизм» происходит от латинского classicus – образцовый. Интересно, что придумал этот термин итальянский критик Висконти только в 1818 году. Поначалу классицизмом поэты-романтики насмешливо называли устаревшую эстэтику в своих спорах об искусстве.
XVII век во Франции – это время расцвета театрального искусства, появления новых философских течений, развития точных наук и укрепления абсолютной монархии.
Как же всё это повлияло на искусство?
В эпоху абсолютной монархии человек считается слугой государства, для него самое важное – долг перед обществом. Поэтому главным конфликтом классицизма становится борьба долга и чувства, разума и страстей. При этом долг всегда побеждает.
Бурное развитие точных наук в семнадцатом веке повлияло и на философию. Например, математик и философ Рене Декарт говорил:
«Бог сотворил мир и законы природы, а далее Вселенная действует как самостоятельный механизм».
Принципы математики переносились и в творчество. Искусство должно стать стройной системой, которая работает по строгим законам и подчиняется логике.
Образцом для классицизма стала античность.
Французские классики изучали устройство античного театра и философию Аристотеля, чтобы построить каноны нового искусства. Они взяли идею Аристотеля о том, что творчество – это подражание природе. Но подражать следовало не дикой природе, а идеальной. В классицизме мир показывается таким, каким он должен быть.
Основоположниками классицизма в литературе считают французских драматургов Мольера, Корнеля и Расина.
В 1674 году поэт Никола Буало написал поэму-трактат «Поэтическое искусство». В ней Буало изложил основные принципы классицизма.
Кроме того, он хвалил и критиковал поэтов-современников и давал советы, как следует писать:
«Какой ни взять сюжет, высокий или забавный,
Смысл должен быть всегда в согласьи с рифмой плавной.
Напрасно кажется, что с ним в войне она:
Ведь рифма лишь раба: послушной быть должна».
В классицизме принято делить жанры на «низкие» и «высокие».
Произведения «высоких» жанров рассказывали о крупных исторических событиях. Часто сюжет брали из греческой мифологии или Библии. Героями были монархи, знаменитые полководцы, мифические личности.
Тема «высоких жанров» – гражданский долг и служение государству. В таких произведениях запрещалось использовать разговорную речь, писать их следовало только высоким стилем.
К «высоким» жанрам относятся трагедия, эпопея, ода.
«Низкие жанры» описывали жизнь низшего дворянства, мещан, слуг и крестьян. И если «высокие жанры» прославляли монархию и идею гражданского служения, то в «низких» высмеивались человеческие недостатки.
К «низким» жанрам относятся комедия, сатира, басня.
Разделение на «низкие» и «высокие» жанры было очень строгим, смешанных жанров в классицизме существовать не могло. Но при этом для знаменитого французского драматурга Жана Батиста Мольера сделали исключение: его лучшие комедии приписали к «высоким» жанрам.
Развитие театрального искусства в эпоху классицизма повлияло на литературу.
Драматурги писали пьесы для театра, поэтому строго соблюдался ещё один закон античного театра – закон трёх единств.
Единство времени ограничивало длительность пьесы – действие должно продолжаться не более суток.
Единство места запрещало драматургу переносить действие в разные точки, всё должно было происходить в одном месте.
Единство действия подразумевало одну сюжетную линию. При этом все герои связаны с основной сюжетной линией. Действующих лиц должно быть не больше десятка, чтобы не запутать зрителя и не отвлекать его от главной идеи пьесы.
К этим трём единствам можно добавить и четвёртое – единство характера персонажа. Это единство тоже пришло из античного театра. Вот что советует Буало:
«Герою своему искусно сохраните
Черты характера среди любых событий.
Но строгой логики от вас в театре ждут;
В нём властвует закон, взыскательный и жёсткий.
Все герои в произведениях эпохи классицизма жёстко разделены на положительных и отрицательных. Их характер не меняется, а убеждения остаются прежними.
Как и в античности, драматурги использовали героев-масок: у каждого персонажа была основная черта, которой он подчинялся.
Например, А. С. Пушкин писал: «У Мольера скупой скуп и только; у Шекспира Шейлок скуп, сметлив, мстителен, чадолюбив, остроумен».
Персонаж классицизма – не личность, а маска.
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.