ж сколько раз твердили миру, Что лесть гнусна, вредна; но только все не впрок, И в сердце льстец всегда отыщет уголок. ___ Вороне где-то бог послал кусочек сыру; На ель Ворона взгромоздясь, Позавтракать было совсем уж собралась, Да призадумалась, а сыр во рту держала. На ту беду Лиса близехонько бежала; Вдруг сырный дух Лису остановил: Лисица видит сыр, Лисицу сыр пленил. Плутовка к дереву на цыпочках подходит; Вертит хвостом, с Вороны глаз не сводит И говорит так сладко, чуть дыша: "Голубушка, как хороша! Ну что за шейка, что за глазки! Рассказывать, так, право, сказки! Какие перушки! какой носок! И, верно, ангельский быть должен голосок! Спой, светик, не стыдись! Что, ежели, сестрица, При красоте такой и петь ты мастерица,- Ведь ты б у нас была царь-птица!" Вещуньина с похвал вскружилась голова, От радости в зобу дыханье сперло,- И на приветливы Лисицыны слова Ворона каркнула во все воронье горло: Сыр выпал - с ним была плутовка такова.
Одна з найвідоміших комедій Мольєра — комедія «Міщанин-шляхтич». Її герой — такий собі пан Журден, який нажив немало грошей, але був не аристократичного роду. Йому дуже хотілося стати одним із представників вищого світу. Це бажання настільки заволоділо думками пана Журдена і всім його єством, що в очах людей навколо герой став виглядати часом кумедно, часом наївно, а часом виставляв себе справжнім дурнем.
Щоб хоч якось зрівнятися з дворянами, пан Журден винайняв для себе вчителів фехтування, танців і музики. Вчителі швидко зрозуміли недолугість свого наймача і почали цим користуватися. Розмовляючи між собою, вони визнавали, що хоча пан Журден і вдавав із себе галантного шляхтича, але сам абсолютно нічого не тямив у мистецтві та інших науках. Проте він добре платив, а це для них було найголовнішим.
Більшість людей повністю влаштовувало, що пан Журден був «темною» людиною і аплодував кожній нісенітниці, а за його гроші вони були готові прощати пану Журдену будь-яку дурість. Наприклад, вчитель музики наголошував на тому, що пан Журден х серед вельможного товариства: «він нам плататиме за інших, а вони нас вихвалятимуть за нього».
Не дивно, то такі недолугі багатії, як міщанин Журден, що прагнули будь-якою ціною зрівнятися з шляхтичами, були найлегшою наживою для шахраїв. Тому світському пройдисвіту графу Доранту, який видавав себе за друга пана Журдена, дуже легко було грати на почуттях міщанина, на його захопленні маркізою Доріменою, у яку і сам був закоханий. Граф видурював у пана Журдена гроші і подарунки, які потім дарував маркізі від свого імені.
За законами жанру, у п’єси «Міщанин-шляхтич» щасливий фінал. Вона закінчилася весіллям дочки пана Журдена та її нареченого, а також весіллям маркізи та графа. Турки, які танцювали на весіллі, жартівливо били пана Журдена шаблями і разом з муфтієм промовляли: «Бийте, бийте, не жалійте!», а потім били міщанина ще і ціпками, а муфтій промовляв: «Не стидатись, не кричати, — коли хочеш паном стати».
Отже, Мольєр не тільки висміяв прагнення героя своєї п’єси, а й фізично покарав недолугого Журдена. Коментуючи свій твір, одного разу оптиміст Мольєр висловив такий афоризм: «Що б не говорили, є в людині щось незвичайне – таке, що ніякі вчені не можуть пояснити». І з цією надзвичайно мудрою думкою неможливо не погодитись.
ВОРОНА И ЛИСИЦА
ж сколько раз твердили миру, Что лесть гнусна, вредна; но только все не впрок, И в сердце льстец всегда отыщет уголок. ___ Вороне где-то бог послал кусочек сыру; На ель Ворона взгромоздясь, Позавтракать было совсем уж собралась, Да призадумалась, а сыр во рту держала. На ту беду Лиса близехонько бежала; Вдруг сырный дух Лису остановил: Лисица видит сыр, Лисицу сыр пленил. Плутовка к дереву на цыпочках подходит; Вертит хвостом, с Вороны глаз не сводит И говорит так сладко, чуть дыша: "Голубушка, как хороша! Ну что за шейка, что за глазки! Рассказывать, так, право, сказки! Какие перушки! какой носок! И, верно, ангельский быть должен голосок! Спой, светик, не стыдись! Что, ежели, сестрица, При красоте такой и петь ты мастерица,- Ведь ты б у нас была царь-птица!" Вещуньина с похвал вскружилась голова, От радости в зобу дыханье сперло,- И на приветливы Лисицыны слова Ворона каркнула во все воронье горло: Сыр выпал - с ним была плутовка такова.Одна з найвідоміших комедій Мольєра — комедія «Міщанин-шляхтич». Її герой — такий собі пан Журден, який нажив немало грошей, але був не аристократичного роду. Йому дуже хотілося стати одним із представників вищого світу. Це бажання настільки заволоділо думками пана Журдена і всім його єством, що в очах людей навколо герой став виглядати часом кумедно, часом наївно, а часом виставляв себе справжнім дурнем.
Щоб хоч якось зрівнятися з дворянами, пан Журден винайняв для себе вчителів фехтування, танців і музики. Вчителі швидко зрозуміли недолугість свого наймача і почали цим користуватися. Розмовляючи між собою, вони визнавали, що хоча пан Журден і вдавав із себе галантного шляхтича, але сам абсолютно нічого не тямив у мистецтві та інших науках. Проте він добре платив, а це для них було найголовнішим.
Більшість людей повністю влаштовувало, що пан Журден був «темною» людиною і аплодував кожній нісенітниці, а за його гроші вони були готові прощати пану Журдену будь-яку дурість. Наприклад, вчитель музики наголошував на тому, що пан Журден х серед вельможного товариства: «він нам плататиме за інших, а вони нас вихвалятимуть за нього».
Не дивно, то такі недолугі багатії, як міщанин Журден, що прагнули будь-якою ціною зрівнятися з шляхтичами, були найлегшою наживою для шахраїв. Тому світському пройдисвіту графу Доранту, який видавав себе за друга пана Журдена, дуже легко було грати на почуттях міщанина, на його захопленні маркізою Доріменою, у яку і сам був закоханий. Граф видурював у пана Журдена гроші і подарунки, які потім дарував маркізі від свого імені.
За законами жанру, у п’єси «Міщанин-шляхтич» щасливий фінал. Вона закінчилася весіллям дочки пана Журдена та її нареченого, а також весіллям маркізи та графа. Турки, які танцювали на весіллі, жартівливо били пана Журдена шаблями і разом з муфтієм промовляли: «Бийте, бийте, не жалійте!», а потім били міщанина ще і ціпками, а муфтій промовляв: «Не стидатись, не кричати, — коли хочеш паном стати».
Отже, Мольєр не тільки висміяв прагнення героя своєї п’єси, а й фізично покарав недолугого Журдена. Коментуючи свій твір, одного разу оптиміст Мольєр висловив такий афоризм: «Що б не говорили, є в людині щось незвичайне – таке, що ніякі вчені не можуть пояснити». І з цією надзвичайно мудрою думкою неможливо не погодитись.
Объяснение: