Бертольд Брехт був уже відомим драматургом, коли написав п'єсу "Матінка Кураж та її діти". У 30-ті роки, коли в Європі приходив до влади фашизм, письменник підняв свій голос проти пропаганди війни як засобу забезпечення життєвим простором арійців, адже значна частина німців перебувала під впливом цієї демагогії.
Матінка Кураж — породження цинічного духу війни. Вона разом зі своїми дітьми переїздить у фургоні з крамом слідом за фронтом, і, хто б не переміг у бою, маркітантка все одно отримає зиск. Кому війна — а їй мати рідна. Вона тонко розраховує, що треба солдатам чи офіцерам, завжди тримає потрібне під рукою і вигідно продає чи то каплуна голодному командувачу, чи то набої солдатам, яким нічим відбиватися від ворога.
Тридцятилітня війна відбувалася у XVII столітті, але письменник проводить паралель між тими роками і XX століттям.
Війна приносить горе у мирні міста і села. Немає різниці в тому, як гинуть люди: від шаблі солдата чи від авіаційної бомби. Війна у будь-який час — це стихія, яка органічно ворожа людству. Але завжди знаходяться люди, яким це вигідно, адже війна — продовження політики іншими засобами. Фашистські ідеї вищості однієї нації над іншими, зневажання інтересів людства могли вилитися у світову війну. І Бертольд Брехт, передчуваючи цю катастрофу, своїм твором "Матінка Кураж та її діти" застерігає народи.
Прочитавши оповідання, я чомусь відразу замислився про те, як вчинив би на місці Білла. Думаю, що не зміг би кинути друга в біді. Для мене завжди були важливі люди, що оточують мене, а смерті я не дуже боюся. Можливо, я загинув би разом з другом. Але голод і тривалі позбавлення змінюють людину, тож я можу опинитися неправий щодо себе. Яке щастя, що на цю тему мені доводиться тільки міркувати!
Мене вразило в герої Джека Лондона те, як він відчайдушно боровся за життя. Йому доводилося відганяти від себе то ведмедя, то хворого хитромудрого вовка. Останній довго чекав на його смерть, бажаючи поласувати людським м’ясом. В останній сутичці з вовком золотошукач вийшов переможцем. Він сам перегриз вовку горло й навіть пив його кров, хоча це було болісно та противно. Але він терпів заради життя, бо його зігрівала надія.
На мою думку, саме завдяки силі свого духу старатель і врятувався — доля подарувала йому винагороду. Не дарма кажуть, що перемагають лише сильні духом.
Бертольд Брехт був уже відомим драматургом, коли написав п'єсу "Матінка Кураж та її діти". У 30-ті роки, коли в Європі приходив до влади фашизм, письменник підняв свій голос проти пропаганди війни як засобу забезпечення життєвим простором арійців, адже значна частина німців перебувала під впливом цієї демагогії.
Матінка Кураж — породження цинічного духу війни. Вона разом зі своїми дітьми переїздить у фургоні з крамом слідом за фронтом, і, хто б не переміг у бою, маркітантка все одно отримає зиск. Кому війна — а їй мати рідна. Вона тонко розраховує, що треба солдатам чи офіцерам, завжди тримає потрібне під рукою і вигідно продає чи то каплуна голодному командувачу, чи то набої солдатам, яким нічим відбиватися від ворога.
Тридцятилітня війна відбувалася у XVII столітті, але письменник проводить паралель між тими роками і XX століттям.
Війна приносить горе у мирні міста і села. Немає різниці в тому, як гинуть люди: від шаблі солдата чи від авіаційної бомби. Війна у будь-який час — це стихія, яка органічно ворожа людству. Але завжди знаходяться люди, яким це вигідно, адже війна — продовження політики іншими засобами. Фашистські ідеї вищості однієї нації над іншими, зневажання інтересів людства могли вилитися у світову війну. І Бертольд Брехт, передчуваючи цю катастрофу, своїм твором "Матінка Кураж та її діти" застерігає народи.
Объяснение:
Прочитавши оповідання, я чомусь відразу замислився про те, як вчинив би на місці Білла. Думаю, що не зміг би кинути друга в біді. Для мене завжди були важливі люди, що оточують мене, а смерті я не дуже боюся. Можливо, я загинув би разом з другом. Але голод і тривалі позбавлення змінюють людину, тож я можу опинитися неправий щодо себе. Яке щастя, що на цю тему мені доводиться тільки міркувати!
Мене вразило в герої Джека Лондона те, як він відчайдушно боровся за життя. Йому доводилося відганяти від себе то ведмедя, то хворого хитромудрого вовка. Останній довго чекав на його смерть, бажаючи поласувати людським м’ясом. В останній сутичці з вовком золотошукач вийшов переможцем. Він сам перегриз вовку горло й навіть пив його кров, хоча це було болісно та противно. Але він терпів заради життя, бо його зігрівала надія.
На мою думку, саме завдяки силі свого духу старатель і врятувався — доля подарувала йому винагороду. Не дарма кажуть, що перемагають лише сильні духом.