вы пишете все метафоры из произведения л.толстого "отрочество" из главы "ключик"
едва успели мы, сойдя вниз, поздороваться со всеми гостями, как нас позвали к столу. папа был весел (он был в выигрыше в это время), подарил любочке дорогой серебряный сервиз и за обедом вспомнил, что у него во флигеле осталась еще бонбоньерка, приготовленная для именинницы.
— чем человека посылать, поди-ка лучше ты, коко, — сказал он мне, — ключи лежат на большом столе в раковине, так возьми их и самым большим ключом отопри второй ящик направо. там найдешь коробочку, конфеты в бумаге и принесешь все сюда.
— а сигары принести тебе? — спросил я, зная, что он всегда после обеда посылал за ними.
— принеси, да смотри у меня — ничего не трогать! — сказал он мне вслед.
найдя ключи на указанном месте, я хотел уже отпирать ящик, как меня остановило желание узнать, какую вещь отпирал крошечный ключик, висевший на той же связке.
на столе, между тысячью разнообразных вещей, стоял около перилец шитый портфель с висячим замочком, и мне захотелось попробовать, придется ли к нему маленький ключик. испытание увенчалось полным успехом, портфель открылся, и я нашел в нем целую кучу бумаг. чувство любопытства с таким убеждением советовало мне узнать, какие были эти бумаги, что я не успел прислушаться к голосу совести и принялся рассматривать то, что находилось в
детское чувство безусловного уважения ко всем старшим, и в особенности к папа, было так сильно во мне, что ум мой бессознательно отказывался выводить какие бы то ни было заключения из того, что я видел. я чувствовал, что папа должен жить в сфере совершенно особенной, прекрасной, недоступной и непостижимой для меня, и что стараться проникать в тайны его жизни было бы с моей стороны чем-то вроде святотатства.
поэтому открытия, почти нечаянно сделанные мною в портфеле папа, не оставили во мне никакого ясного понятия, исключая темного сознания, что я поступил нехорошо. мне было стыдно и неловко.
под влиянием этого чувства я как можно скорее хотел закрыть портфель, но мне, видно, суждено было испытать всевозможные несчастия в этот достопамятный день: вложив ключик в замочную скважину, я повернул его не в ту сторону; воображая, что замок заперт, я вынул ключ, и — о ужас! — у меня в руках была только головка ключика. тщетно я старался соединить ее с оставшейся в замке половиной и посредством какого-то волшебства высвободить ее оттуда; надо было, наконец, привыкнуть к ужасной мысли, что я совершил новое преступление, которое нынче же по возвращении папа в кабинет должно будет открыться.
жалоба мими, единица и ключик! хуже ничего не могло со мной случиться. бабушка — за жалобу мими, st.-jérôme — за единицу, папа — за и все это обрушится на меня не позже как нынче вечером.
— что со мной будет? ! а-ах! что я наделал? ! — говорил я вслух, прохаживаясь по мягкому ковру кабинета. — э! — сказал я сам себе, доставая конфеты и сигары, — чему быть, тому не — и побежал в дом.
это фаталистическое изречение, в детстве подслушанное мною у николая, во все трудные минуты моей жизни производило на меня благотворное, временно успокаивающее влияние, входя в залу, я находился в несколько раздраженном и неестественном, но чрезвычайно веселом состоянии духа.
Объяснение:Стихотворение «До свидания, мальчики..» было написано Б.Ш. Окуджава в 1958 г. Это стихотворение было написано в память его друзьям-мальчишкам с Арбата, которые все погибли на войне.
В стихотворении звучит тема войны. Окуджава сам всю войну, попав на нее добровольцем в 42 году, будучи совсем молодым мальчишкой-девятиклассником.
Сюжет в этом стихотворение тесно связан с его композицией. Стихотворение можно разделить на две части. В первой части автор обращается к мальчикам, к еще совсем недавно бывшим озорным мальчишкам, которые уходят на войну, в одночасье сделавшую из них солдатов, взрослых мужчин, которые должны забыть страх, не щадить себя, потому что должны защитить от врага свою родину, жен, матерей, девушек. «..повзрослели они до поры, на пороге едва помаячили, и ушли, за солдатом - солдат...».Автор прощается с ними, зная многие не вернутся назад, но все же их «… постарайтесь вернуться назад».
Відповідь:Роман «451 градус за Фаренгейтом» розповідає про тоталітарне суспільство, в якому література заборонена, а пожежники повинні спалювати всі заборонені книги, які виявлять, разом з будинками. Власники книг при цьому підлягають арешту, одного з них навіть відправляють до психіатричної лікарні. Автор описав людей, які втратили зв'язок один з одним, з природою, з інтелектуальним спадком людства. Люди поспішають на роботу чи з роботи, ніколи не говорячи про те, що вони думають або відчувають, розмовляючи лише про безглузді дрібниці, захоплюючись тільки матеріальними цінностями. Удома вони оточують себе інтерактивним телебаченням, яке проектує зображення відразу на стіни (в які вбудовані кінескопи), і заповнюють свій вільний час переглядом телевізійних передач, нескінченних і безглуздих серіалів. Однак «щаслива», на перший погляд, держава перебуває на порозі тотальної руйнівної війни, якій все ж судилося розпочатися.
Головний герой роману, пожежник Ґай Монтеґ знайомиться з сімнадцятирічною дівчиною Кларіссою Маклеллан і починає розуміти, що можливе й інше життя. Кларіссу вважають дивною через її захоплення природою, бажанням говорити про почуття, думки життя. Монтеґ любить свою роботу, але таємно забирає з декількох будинків книги, які повинен був спалити. Смерть Кларісси, яку збиває автомобіль, зустріч з жінкою, яка відмовляється покинути свій будинок, залитий гасом, і сама черкає сірником об поруччя та спалює себе разом з книгами, підсилює внутрішній розлад Ґая. Пізніше Ґай пригадує прізвище «Рідлі», яке звучить у фразі тієї жінки: «Будь мужнім, Рідлі. Божою милістю ми запалимо сьогодні в Англії таку свічку, яку, я вірю, їм ніколи не загасити». Начальник Монтеґа, брандмейстер Бітті, пояснює Монтеґу слова старої жінки: «Людина на ім'я Латімер сказав це людині, яку звали Ніколас Рідлі, коли їх спалювали на багатті за єресь в Оксфорді 16 жовтня 1555 року». Монтеґ вирішує кинути свою роботу після того, що сталося. Він прикидається хворим на добу.
Брандмейстер Бітті дає Гаю день на те, щоб отямитися, кажучи, що у кожного пожежника бувають такі хвилини в житті. Але після цього натякає, що Монтеґ повинен принести книгу, яку він вкрав у жінки, яка згоріла, і сховав під подушку, щоб спалити її. Бітті стверджує, що сенс знищення книг полягає в тому, щоб зробити всіх щасливими. Він пояснює Монтеґу, що без книг не буде ніяких суперечливих думок і теорій і ніхто не буде виділятися, ставати розумнішим за сусіда. А з книгами — «хто знає, хто може стати мішенню добре начитаної людини?». Життя громадян цього суспільства абсолютно позбавлене негативних емоцій — вони тільки те й роблять, що розважаються. Навіть смерть людини «с тепер трупи померлих кремують вже через п'ять хвилин, щоб нікого не турбувати. Монтеґ намагається розібратися в своїх думках свою дружину Мілдред до йому в цьому, починає діставати зі схованки за ґратами вентиляції книги і читати уривки з них, але дружина не розуміє його, вона нажахана тим, що відбувається, кричить про те, що він їх погубить. Вона відсторонюється від нього, надягаючи навушники, спілкуючись зі своїми телевізійними «родичами» і з сусідками.
Ґай згадує про старого Фабера, якого він зустрів рік тому в парку. Старий сховав щось до лівої кишені пальто, побачивши Монтеґа, різко встав, немов хотів втекти, але Монтеґ зупинив його, потім завів розмову про погоду і т. д. Старий спочатку злякався, але потім зізнався, що він, колишній професор англійської мови, осмілів, став більш балакучим і прочитав напам'ять кілька віршів. Обидва уникали згадування в розмові того, що Монтеґ — пожежник. Фабер написав йому свою адресу на клаптику паперу: «Для вашої картотеки, — сказав старий, — на той випадок, якщо ви надумаєте розсердитися на мене». Ґай знаходить картку колишнього професора, відкривши шафу в спальні, в ящику з написом «Майбутні розслідування» і дзвонить Фаберу. Він з'являється в нього вдома з Біблією вислухати його, навчити розуміти те, що він читає. Фабер дає Монтеґу мініатюрний приймач, схожий на слуховий апарат, для екстреного зв'язку. Вони домовляються про те, що будуть діяти спільно — робити копії книг за до друкаря (знайомого Фабера), чекати війни, яка зруйнує нинішній порядок речей, і сподіватися, що тоді, в тиші, можна буде почути їх шепіт.