Возьмите любую строфу стихотворения А.С.Пушкина <<Бесы>> и по данному образцу проведите свои наблюдения над её ритмом. Своеобразие ритмического рисунка в каждой строфе даст общую для всего стихотворения картину. Можно рассмотреть таким образом и все строфы этого стихотворения. Вы можете распределить их между собой.
Я очень люблю рассказы о подвигах разных героев. В книге Н. Куна мой любимый герой — это Геракл. Это самый известный герой древнегреческих мифов. Неизвестно, когда он жил. Его отцом был сам главный бог греков Зевс. Поэтому Геракл — самый сильный из героев и совершил 12 великих подвигов. Когда Геракл только родился, он себя и своего брата Ификла от огромных страшных змей. Они заползли в кроватку к детям, чтобы их убить. Так приказала жена Зевса Гера, которая не любила Геракла.
Геракл был очень сильным. Но его приемный отец Амфитрион учил Геракла драться с оружием и без оружия, стрелять из лука, а ещё читать и писать, потому что настоящий герой должен уметь все. Геракл был сильнее всех людей вокруг и убил своего учителя Лина, потому что тот ударил его. Но потом все его подвиги — убийства страшных животных, которые мешают жить людям.
Геракл
Геракл
Любимой одеждой Геракла была шкура страшного льва, он убил этого льва, когда бы еще совсем молодым. Герой носил ее, как плащ. Голова льва была шлемом для Геракла, а передние лапы он завязывал на шее, чтобы плащ не падал. Оружием Гераклу стала дубинка из твердого дерева ясен: Геракл вырвал дерево целиком с корнями! Боги подарили Гераклу лук и стрелы, меч и доспехи, а богиня Афина, которая всегда ему, сшила красивую одежду. Потом Геракл служил долго у слабого и трусливого царя город Микены, Эврисфея. Эврисфей боялся своего слугу и хотел его убить поэтому давал Гераклу самые страшные задания. Но Геракл справлялся со всеми заданиями. Он убил палицей страшного льва, у которого от шкуры отскакивали острые стрелы. Он убил лань, которая топтала поля бедных жителей Греции, и ужасных птиц, которые своими медны ми когтями и острыми клювами убивали людей.
Геракл совершил еще много других подвигов. Но мой любимый подвиг — это когда Геракл; привел Эврисфею ужасного пса Кербера с тремя головами. Этот пес охранял вход в подземное царство, чтобы мертвые, которые там живут после смерти, не вышли наружу. Кербер пытался побороть Геракла, но у него не получилось, потому что Геракл был сильнее всех. Он скрутил Кербера, как маленького щенка, и привел в Микены. Чудище боялось света солнца, потому что под землей света нет.
С его клыков капали на землю слюни, и на этих местах вырастали ядовитые цветы. Эврисфей сразу испугался, когда увидел Кербера, и убежал прятаться. Он плакал и просил, чтобы Геракл отвел страшное чудище обратно в подземное царство. И Геракл отвел собаку назад, чтобы она снова охраняла покой мертвых. Но я думаю, что Геракл не труса Эврисфея, а Кербера. Ведь Керберу было самому страшно на земле, где он никогда раньше не был.
Я очень хочу быть похожим на Геракла. Он сильный и смелый. Зло его боится, и он всегда защищает слабых людей от ужасных чудовищ. Мне кажется, что сегодня тоже есть Гераклы. Это военные, которые защищают мир и слабых. Поэтому я тоже буду служить в армии, когда закончу учиться
Объяснение:
Сюжетним стрижнем роману «Червоне і чорне» не є історія карколомної кар’єри плебея в умовах Реставрації та зображення його любовних пригод із двома аристократками, а детальний опис його конфлікту з тогочасним французьким суспільством, його мораллю, законами та звичаями. У творі деталізоване зображення найменших порухів душі героя (а в цьому Стендаль неперевершений) раптом переривається стрімкими лаконічними згадками про певні події.
Цей конфлікт розпочинається в сім’ї та не обмежується згаданою роллю «білої ворони», яку грає Жульєн. У в’язниці, безпосередньо перед стратою юнака, коли вже не було часу на тривалі розмови й імітацію родинної любові, його батько виявляє своє ставлення до сина: «Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків. Жульєн не міг стримати сліз. “Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз”». Батько мав би морально підтримати сина, а не дошкуляти йому. Проте стосунки в сім’ї Сорелів нормальними назвати не можна, хіба що зміниться саме поняття норми, і навіть родичі будуть жити за принципом «homo hominy lupus est» («людина людині — вовк»). Він докоряє Жульєнові за витрачені на нього гроші, а син не може бути самим собою та змушений прикидатися навіть при батькові: «Як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! ...Тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».
Оскільки головним у романі є конфлікт між «рівнем життєвих претензій» Жульєна Сореля й неможливістю їх реалізувати через його низьке походження, його монолог під час суду звучить як вирок соціальній несправедливості й кастовій замкнутості французького суспільства: «Я не маю честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану... Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом». У цих словах зосереджена концепція письменника, адже вони пояснюють причину вибору Стендалем такого героя, як Жульєн Сорель.
У чому ж полягає конфлікт роману? Все дуже просто і звично для того часу: селянин Жульєн прагне посісти гідне місце у вищому світі, на яке за своїм походженням він права не має. Жульєн намагається довести, що він людина талановита та обдарована, що він може претендувати на те, щоб стати своїм у вищому світі. Герой не хоче залишатися серед посередностей, він прагне не лише потрапити у вищий світ, але і здобути його визнання як неординарної і освіченої особистості. Цим він досягає лише одного: показує, що він зовсім чужий у тому світі, до якого так прагне.
Жульєн веде постійну боротьбу з оточенням, і це не може не розвинути у ньому честолюбства. Навіть кохання відступає для нього на другий план. Хоча автор і засуджує це, але він сам і виправдовує свого героя, адже Сорель не втрачає у цій боротьбі з собою і суспільством самого себе, великодушність і благородство. Героєм для Жульєна є Наполеон, який швидко «виріс» від солдата до великого полководця. Тож і головний герой вбачав у собі надзвичайну людину, намагався бути схожим на Наполеона…
Як на мене, такі неординарні особистості, як Жульєн Сорель, просто не могли знайти гідного застосування своїх здібностей та можливостей у сірому, одноманітному тогочасному суспільстві. Він так і залишився чужим у ньому, як не намагався це змінити. Просто такі люди, як він, на той час були зайвими… Тому, я вважаю, його смерть стала логічним завершенням цього роману, адже стати таким, як оточуючі, він все одно не зміг би. А такого, яким він був, його суспільство не прийняло…
Может это