Текст 1 Многим произведениям Гоголя была уготована мифологическая роль, но ни с одним из созданных писателем культурных мифов так однозначно не связывают всю историю русской литературы, как это произошло с «Шинелью».
В. Белинский, посвятивший Гоголю немало статей и анализирующий его творчество подробно во всех обзорах русской литературы, только вскользь прямо упомянул «Шинель», навав ее «одним из глубочайших созданий Гоголя»1, а характеризуя первую публикацию повести в 1842 г., лаконично заметил: «Шинель» есть новое произведение, отличающееся глубиной идеи и чувства, зрелостию художественного резца«2. Даже в программной для натуральной школы работе «Петербургский сборник» (1846 г.), называя Гоголя «Коломбом той неизмерной и неистощимой области творчества, в которой должен подвизаться г. Достоевский» и устанавливая близость героев «Бедных людей» и «Двойника» к Поприщину и Акакию Акакиевичу Гоголя, Белинский никак не выделяет роль «Шинели», замечая, что «Гоголь только первый навел всех (и в этом его заслуга, которой подобной уже никому более не оказать) на эти забитые существования в нашей действительности
Текст 2

"Маленький человек"- обычный персонаж не наделенный героическими качествами. Он вызывает у читателя жалость, сочувствие и желание
Акакий в переводе с греческого - не делающий зла.
Гоголь не скрывает ограниченность внутреннего мира своего героя : его косноязычия, отсутствие увлечений, друзей, семьи. Но он показывает положительные качества своего главного героя : преданность работе, трудолюбие, скромность и терпение.
Автор подмечает перемену, которая под влиянием мечты стала происходить в герое : он стал смелее, общительнее. Статус героя резко повышается в глазах его сослуживцев.
Кульминация повести - отказ Башмачкину " значительным лицом".
Типизация образа Башмачкина проявляется в деталях : автор не называет департаменты, сравнивает героя с мухой, говорит о появлении нового чиновника не называя его имени.
Фантастический финал может иметь 3 толкования : 1) грабители, снявшие шинель с Башмачкина, продолжают свое дело; 2) мистическое, так как связано с приведением, похожим на Акакия Акакьевича; 3) значительное лицо, мучимое укорами совести, сам отдает свою шинель. Гоголь использует недосказанность, так как не мог изобразить сопротивление смиренного Башмачкина, ведь это противоречие характеру героя. Но Гоголь-гуманист верит, что чувство собственного достоинства есть у каждого " Маленького человека".
Другие литературоведы считают, что герой не на бунт. Генерал сам отдал шинель потому, что чувствовал раскаяние.
Писатель верил, что нравственное перерождение человека возможно.

1. Определите тему и идею текстов.
2. Определите проблему текстов.
3. Исходя из проблемы текстов напишите эссе.
4. В эссе сравните тексты, определяя их сходство и различие.
5. В качестве аргументов цитируйте Н.В. Гоголя «Шинель».
6. ВАЖНО ОБЪЕМ 250-300 слов
НУЖНО

Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна,  просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.

Ходынкой началось – Ходынкой и кончится' – так говорили в народе о царствовании последнего русского императора Николая II. Жуткая давка, устроенная при коронационных торжествах, унесла не одну сотню жизней, стала мрачным предзнаменованием грядущих несчастий для династии и государства. Ходынской трагедии посвящены самые яркие и горькие страницы повествования Бориса Васильева. Но, разумеется, автор не ограничивается описанием лишь этого события. В романе – размышления о русской интеллигенции, о чести и долге перед Отечеством, о тех мучительных испытаниях, которые ему предстоит пережить...