Тема «Мені тринадцятий минало»: зображення безрадісного дитинства Тарасика, коли він, будучи кріпаком, випасав панську худобу. Ідея: співчутливе ставлення до хлопчика-пастушка; засудження страшних часів кріпацтва, коли людина не мала власних прав і вимушена страждати. Основна думка: не зазнали щасливого дитинства Тарас і такі як він, бо не мали волі, щасливої долі через гноблення народу панами. Художні засоби «Мені тринадцятий минало» Риторичні оклики: «Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!»; «Поглянув я на ягня — не мої ягнята!»; «Обернувся я на хати — нема в мене хати!»; «Не дав мені бог нічого!»; «І хлинули сльози, тяжкі сльози!»; «…лани, гаї, сади!». Риторичні запитання: «…чи так мені чого було?»; «…чого так весело було?». Порівняння: «…любо стало, неначе в бога..»; «мов прокинувся, дивлюся»; «…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє». Метафори: «сонце гріло, не пекло»; «сонце… не довго молилось»; «сонце запекло, почервоніло і рай запалило»; «небо помарніло». Епітети: «небо голубеє»; «тяжкі сльози», “господнє небо” Автобіографічний вірш Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало складається з чотирьох настроєвих картин: хлопчик пасе овець, милується ясним сонечком, голубим небом; раптом розуміє, що він — сирота безпритульний, немає в нього нічого — ні ягнят, ні хати, ні рідної душі поряд; та ось прийшла дівчина, втішила, витерла сльози хлопчині, поцілувала — і сонце знову засіяло не лише в небі, а й у душі. У четвертій частині —роздуми дорослого поета про те, що той його колишній стан — це рай. Набагато гірше тепер, коли він усвідомив усю несправедливість існуючого ладу і виступив проти нього. Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання. Головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя… Раптом герой усвідомлює, що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка: Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози… Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — Оксани — проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми: Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов’язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.
Слово о полку Игореве- литературный памятник 12 века. Он говорит о высоком уровне развития литературы того времени. Автор "Слова" не только талантливый повествователь, но и патриот своей родины. Он тесно связан с культурой, обычаями, традициями русского народа. Это мы можем увидеть во многих эпизодах произведения.
Но самым ярким ,на мой взгляд, моментом произведения является "Плач Ярославны". Она жена героя поэмы -князя Игоря. Она преданная женщина с героическим характером. Автору произведения нравится Ярославна, она юная, неопытная, и на ее долю выпало тяжелое испытание.
Автор нашел замечательный художественный прием, вложив в уста Ярославны плач, который стал символом всех "плачей" русских жен. Взойдя на крепостную стену, Ярославна обращается к различным силам природы. К Ветру, к реке Днепру, к Солнцу. Ярославна взывает к силам природы, как к живым, упрекая их в поражении войска Игоря. Здесь мы можем увидеть языческие мотивы, связанные с обожествлением природы. Но не только это. Олицетворение ветра и солнца было характерно для русских народных сказок. Ярославна близка к природе, она чувствует, понимает природу и верит , что она ей Автор сравнивает Ярославну с "кукушкой,"как бы вторит ей, поддерживает ее. И, как мы видим, природа Игорю бежать из плена.
Образ Ярославны делает поэму о войне, о битве, о поражении лиричной, яркой. Ярославна - символ русских женщин ,преданных своим мужьям.
Тема «Мені тринадцятий минало»: зображення безрадісного дитинства Тарасика, коли він, будучи кріпаком, випасав панську худобу. Ідея: співчутливе ставлення до хлопчика-пастушка; засудження страшних часів кріпацтва, коли людина не мала власних прав і вимушена страждати. Основна думка: не зазнали щасливого дитинства Тарас і такі як він, бо не мали волі, щасливої долі через гноблення народу панами. Художні засоби «Мені тринадцятий минало» Риторичні оклики: «Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!»; «Поглянув я на ягня — не мої ягнята!»; «Обернувся я на хати — нема в мене хати!»; «Не дав мені бог нічого!»; «І хлинули сльози, тяжкі сльози!»; «…лани, гаї, сади!». Риторичні запитання: «…чи так мені чого було?»; «…чого так весело було?». Порівняння: «…любо стало, неначе в бога..»; «мов прокинувся, дивлюся»; «…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє». Метафори: «сонце гріло, не пекло»; «сонце… не довго молилось»; «сонце запекло, почервоніло і рай запалило»; «небо помарніло». Епітети: «небо голубеє»; «тяжкі сльози», “господнє небо” Автобіографічний вірш Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало складається з чотирьох настроєвих картин: хлопчик пасе овець, милується ясним сонечком, голубим небом; раптом розуміє, що він — сирота безпритульний, немає в нього нічого — ні ягнят, ні хати, ні рідної душі поряд; та ось прийшла дівчина, втішила, витерла сльози хлопчині, поцілувала — і сонце знову засіяло не лише в небі, а й у душі. У четвертій частині —роздуми дорослого поета про те, що той його колишній стан — це рай. Набагато гірше тепер, коли він усвідомив усю несправедливість існуючого ладу і виступив проти нього. Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання. Головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя… Раптом герой усвідомлює, що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка: Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози… Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — Оксани — проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми: Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов’язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.
Слово о полку Игореве- литературный памятник 12 века. Он говорит о высоком уровне развития литературы того времени. Автор "Слова" не только талантливый повествователь, но и патриот своей родины. Он тесно связан с культурой, обычаями, традициями русского народа. Это мы можем увидеть во многих эпизодах произведения.
Но самым ярким ,на мой взгляд, моментом произведения является "Плач Ярославны". Она жена героя поэмы -князя Игоря. Она преданная женщина с героическим характером. Автору произведения нравится Ярославна, она юная, неопытная, и на ее долю выпало тяжелое испытание.
Автор нашел замечательный художественный прием, вложив в уста Ярославны плач, который стал символом всех "плачей" русских жен. Взойдя на крепостную стену, Ярославна обращается к различным силам природы. К Ветру, к реке Днепру, к Солнцу. Ярославна взывает к силам природы, как к живым, упрекая их в поражении войска Игоря. Здесь мы можем увидеть языческие мотивы, связанные с обожествлением природы. Но не только это. Олицетворение ветра и солнца было характерно для русских народных сказок. Ярославна близка к природе, она чувствует, понимает природу и верит , что она ей Автор сравнивает Ярославну с "кукушкой,"как бы вторит ей, поддерживает ее. И, как мы видим, природа Игорю бежать из плена.
Образ Ярославны делает поэму о войне, о битве, о поражении лиричной, яркой. Ярославна - символ русских женщин ,преданных своим мужьям.