Составьте небольшой текст – повествование с элементами рассуждения по данной иллюстрации (6-10 рас предложений), выражая собственное мнение. На картинке девочка дарит гвоздики ветерану
Персоніфікація: «обрій землю обніма», «стежина … пішла, не повертає, стеле…».
Метафора: «живе у серці … стежина», «нема кінця їй (стежині) та й повороту теж нема», «біля серця стеле цвіт», «дощами мита-перемита, дощами знесена у даль», «між круглих соняхів із літа мій ревний біль і ревний жаль»
Повтори (рефрен, приспів): «Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт».
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Дощами …»
Повтори (тавтологія): «одним одна», «нема кінця … теж нема», «мита-перемита», «ревний біль і ревний жаль».
Образи-символи: серце (джерело почуттів), стежка (любов до рідного краю), край (батьківщина), ворота (життєвий вибір), вечір (плин часу), цвіт (надія, оптимізм), дощі (сльози жалю), соняхи (дитинство, батьківське благословення).
Ліричний герой – доросла людина, котра відчуває єдність з малою батьківщиною.
Образ стежки, як любові до рідного краю та єдності людини з малою батьківщиною, є внутрішнім стрижнем ліричного твору.
Композиція.
1. Вихідний момент розвитку почуття. На схилі літ ліричний герой розмірковує про стежину до рідного дому, його наповнює трепетне почуття захоплення та незбагненності від, здавалося би на перший погляд, буденності («Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ»).
Розвиток почуття. Спогади про те, що настав час і він, як багато інших людей, по стежині пішов на широкий життєвий шлях далеко від рідного дому, на мить переповнюють щемом жалю і смутку («Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт»).
2. Уже з другої строфи зростають окрилені почуття про стежину, адже вона частина рідного краю («Де обрій землю обніма, Нема кінця їй»).
3. Коли доводиться бути далеко, ліричному героєві допомагає любов до рідної домівки («Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт»).
4. Кульмінація. Щирий жаль, бо довелося покинути рідну домівку («Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль»)
Авторський висновок. Стежка дитинства – це той духовний орієнтир, який допомагає ходити широкими та непростими життєвими дорогами («Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль»).
Настоящий отец будущего прозаика Кирилл Александрович Нагибин погиб в 1920 году. Он был дворянином, и его расстреляли как участника белогвардейского восстания в Курской губернии (по словам самого писателя, был расстрелян на реке Красивая Меча в 1920 году «за сочувствие мужикам»[6]). Сына, родившегося в Москве 3 апреля 1920 года, мать Ксения Алексеевна воспитывала вместе с Марком Яковлевичем Левенталем, которому, как писал Юрий Нагибин, «я обязан намного больше, чем случайно зачавшему меня „другу русских мужиков“»[7]. Будущий писатель получил отчество Маркович, и никто не узнал о его дворянском происхождении. Это позволило ему с отличием окончить школу и беспрепятственно поступить на сценарный факультет ВГИКа.
Тема: поетична розповідь про стежину в рідному краю до рідної оселі
Головна думка: «живе у серці стільки літ ота стежина в нашім краю»
Ідея: уславлення любові до рідної землі
Проблематика: батьківщина і чужина, людина і мала батьківщина
Жанр: пісня
Художні засоби
Епітети: «вечоровім виднокрузі», «темнім лузі», «ревний біль», «ревний жаль».
Персоніфікація: «обрій землю обніма», «стежина … пішла, не повертає, стеле…».
Метафора: «живе у серці … стежина», «нема кінця їй (стежині) та й повороту теж нема», «біля серця стеле цвіт», «дощами мита-перемита, дощами знесена у даль», «між круглих соняхів із літа мій ревний біль і ревний жаль»
Повтори (рефрен, приспів): «Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт».
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Дощами …»
Повтори (тавтологія): «одним одна», «нема кінця … теж нема», «мита-перемита», «ревний біль і ревний жаль».
Образи-символи: серце (джерело почуттів), стежка (любов до рідного краю), край (батьківщина), ворота (життєвий вибір), вечір (плин часу), цвіт (надія, оптимізм), дощі (сльози жалю), соняхи (дитинство, батьківське благословення).
Ліричний герой – доросла людина, котра відчуває єдність з малою батьківщиною.
Образ стежки, як любові до рідного краю та єдності людини з малою батьківщиною, є внутрішнім стрижнем ліричного твору.
Композиція.
1. Вихідний момент розвитку почуття. На схилі літ ліричний герой розмірковує про стежину до рідного дому, його наповнює трепетне почуття захоплення та незбагненності від, здавалося би на перший погляд, буденності («Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ»).
Розвиток почуття. Спогади про те, що настав час і він, як багато інших людей, по стежині пішов на широкий життєвий шлях далеко від рідного дому, на мить переповнюють щемом жалю і смутку («Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт»).
2. Уже з другої строфи зростають окрилені почуття про стежину, адже вона частина рідного краю («Де обрій землю обніма, Нема кінця їй»).
3. Коли доводиться бути далеко, ліричному героєві допомагає любов до рідної домівки («Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт»).
4. Кульмінація. Щирий жаль, бо довелося покинути рідну домівку («Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль»)
Авторський висновок. Стежка дитинства – це той духовний орієнтир, який допомагає ходити широкими та непростими життєвими дорогами («Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль»).
Настоящий отец будущего прозаика Кирилл Александрович Нагибин погиб в 1920 году. Он был дворянином, и его расстреляли как участника белогвардейского восстания в Курской губернии (по словам самого писателя, был расстрелян на реке Красивая Меча в 1920 году «за сочувствие мужикам»[6]). Сына, родившегося в Москве 3 апреля 1920 года, мать Ксения Алексеевна воспитывала вместе с Марком Яковлевичем Левенталем, которому, как писал Юрий Нагибин, «я обязан намного больше, чем случайно зачавшему меня „другу русских мужиков“»[7]. Будущий писатель получил отчество Маркович, и никто не узнал о его дворянском происхождении. Это позволило ему с отличием окончить школу и беспрепятственно поступить на сценарный факультет ВГИКа.