Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
Незвичайна і багата на пригоди біографія поета-романтика Дж. Байрона наклала відбиток на його творчість. Він належав до аристократичної, але збіднілої родини. У десятирічному віці після смерті діда Байрон успадкував титул лорда. Ще студентом Кембріджського університету почав писати вірші, та відомий став після опублікування поеми "Паломництво Чайльда-Гарольда". Байрон багато подорожував, цікавився історією, був учасником визвольного руху в Італії, долучився до лав грецьких повстанців.
Поеми Байрона побудовані як лірична сповідь героя, який втілює риси непересічної особистості і є носієм вірувань та ідей своєї хворої доби. Ці поеми-сповіді є найвищим творчим досягненням англійського поета-романтика. Саме романтикою овіяний образ українського гетьмана Мазепи. Байрон, як свідчить поема "Мазепа", цікавився історією України і, на відміну від російських письменників, симпатизував Мазепі.
Після поразки шведів під Полтавою король Карл XII зупинився перепочити в лісі. Він ліг під деревом, тамуючи біль від ран. До нього приєднався гетьман Мазепа, але король помітив, що перш ніж лягти відпочити, козацький гетьман:
...обійняв свого коня
За шию, наче той рідня,
І не зважаючи на втому,
Підкинув листя вороному,
Обер на спині вогкий" пил,
Звільнив з оброті і вудил...
Короля вразило таке трепетне ставлення до тварини, і він попросив гетьмана розповісти, за що той так шанує свого коня. Козацький гетьман відповів, що не добром поминає "ту школу, де навчивсь їзди". Це заінтригувало короля, і Мазепа задовольнив його цікавість розповіддю про службу пажем за юних літ при дворі короля Яна-Казиміра. Юний і вродливий Мазепа закохався у молоду дружину ясновельможного пана:
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
Незвичайна і багата на пригоди біографія поета-романтика Дж. Байрона наклала відбиток на його творчість. Він належав до аристократичної, але збіднілої родини. У десятирічному віці після смерті діда Байрон успадкував титул лорда. Ще студентом Кембріджського університету почав писати вірші, та відомий став після опублікування поеми "Паломництво Чайльда-Гарольда". Байрон багато подорожував, цікавився історією, був учасником визвольного руху в Італії, долучився до лав грецьких повстанців.
Поеми Байрона побудовані як лірична сповідь героя, який втілює риси непересічної особистості і є носієм вірувань та ідей своєї хворої доби. Ці поеми-сповіді є найвищим творчим досягненням англійського поета-романтика. Саме романтикою овіяний образ українського гетьмана Мазепи. Байрон, як свідчить поема "Мазепа", цікавився історією України і, на відміну від російських письменників, симпатизував Мазепі.
Після поразки шведів під Полтавою король Карл XII зупинився перепочити в лісі. Він ліг під деревом, тамуючи біль від ран. До нього приєднався гетьман Мазепа, але король помітив, що перш ніж лягти відпочити, козацький гетьман:
...обійняв свого коня
За шию, наче той рідня,
І не зважаючи на втому,
Підкинув листя вороному,
Обер на спині вогкий" пил,
Звільнив з оброті і вудил...
Короля вразило таке трепетне ставлення до тварини, і він попросив гетьмана розповісти, за що той так шанує свого коня. Козацький гетьман відповів, що не добром поминає "ту школу, де навчивсь їзди". Це заінтригувало короля, і Мазепа задовольнив його цікавість розповіддю про службу пажем за юних літ при дворі короля Яна-Казиміра. Юний і вродливий Мазепа закохався у молоду дружину ясновельможного пана: