Хайку (іноді хокку ) – це короткі вірші без рими, в яких використовується мова відчуттів для вираження емоцій і образів. Часто натхненням для хайку служать природні стихії, миті краси і гармонії або пережиті сильні емоції. Жанр поезії хайку був створений в Японії, а вже пізніше став використовуватися поетами у всьому світі, включаючи і Росію. Прочитавши цю статтю, ви зможете ближче познайомитися з хайку, а також дізнатися, як складати хайку самостійно.
Розуміння структури хайку
Ознайомтеся зі звуковою структурою хайку. Традиційне японське хайку складається з 17 «він», або звуків, розділених на три частини: 5 звуків, 7 звуків і 5 звуків. У українській мові «він» прирівнюється до стилю. З моменту своєї появи жанр хайку зазнав деяких змін, і сьогодні багато авторів хайку, ні японські, ні росіяни, не дотримуються структури з 17 складів.
Склади в українській мові можуть складатися з різної кількості літер, на відміну від японського, в якому майже всі склади однакової довжини. Тому хайку з 17 складів російською мовою може виявитися куди довше аналогічного японського, порушуючи, таким чином, концепцію глибоко опису образу кількома звуками. Як було сказано, форма 5-7-5 більше не вважається обов’язковою, однак у шкільній програмі це не зазначено, і більшість школярів вивчають хайку на основі консервативних стандартів.
Якщо, пишучи хайку, ви не можете визначитися з кількістю складів, то зверніться до японського правилом, згідно з яким хайку має читатися на одному диханні. Значить, довжина хайку українською мовою може варіюватися від 6 до 16 складів.
Наприклад, прочитайте хайку Кобаяші Ісса в перекладі В. Маркової :
Ах, не топчи траву !
Там світлячки сяяли
Вчора нічний часом.
Використовуйте хайку для зіставлення двох ідей. Японське слово кіру, що значить різка, служить для позначення дуже важливого принципу розбиття хайку на дві частини. Ці частини не повинні залежати один від одного граматично і образно.
Все в мире периодично или ритмично, как принято выражаться теперь: даже солнце греет неодинаково, и ему порою бывает надо отдохнуть, успокоиться, и оно отдыхает, покоится 10-12 лет, чтобы потом засверкать с необычною силой. В жизни каждого народа бывают эпохи напряжения сил и их упадка, эпохи равнодушия и ненависти, стремления к материальному благосостоянию и к громким, смелым делам. Законы этого ритма, этой периодичности таинственны и пока совершенно неизвестны науке, которая лишь присматривается к факту, не имея силы объяснить его. Но само явление периодичности, ритма — несомненно в жизни солнца или жизни искусства.
Есть эпохи возрождения, упадка и самые грустные — переходные, когда таланты не дают ничего положительного, цельного, а лишь обещают дать что-то, по-видимому важное, новое, хотя и неизвестно что. Такую эпоху переживаем мы теперь. В другое время даже слабая сравнительно сила распускается полностью, поражает яркостью своих красок. Иногда все живет точно окутанное осенним туманом, иногда — при полном солнечном блеске…
В жизни искусства есть своя таинственная периодичность. Многие, начиная с Аристотеля, пытались пояснить ее законы понятными для нас причинами. Аристотель говорил: «Искусство достигает наивысшего блеска, когда человек наиболее хочет жить…» Но мы не можем принять этого объяснения: факты противоречат ему. Бокль утверждал, что расцвет искусства совпадает с расцветом любознательности вообще, т.е. науки. История несогласна и с ним. Спенсер предложил формулу, которая представляется наиболее вероятной. Он говорит, что область искусства воспоминание, что высочайшие образцы художественного творчества появляются лишь тогда, когда какая-нибудь историческая эпоха пережила себя и исчезает в вечность. Так было в Греции, Риме, Англии. Софокл, Фидий, Эврипид, Аристофан явились в конце доблестной эпохи эллинской жизни; в их время уже начался упадок нравов и даже полное их крушение. Римское искусство, кроме красноречия, все целиком принадлежит периоду империи и упраздненной республики. Шекспир, живя в XVII веке, вдохновлялся средневековыми феодальными нравами, Мильтон был последний из пуритан, итальянец Данте похоронил католицизм, Сервантес — рыцарство, Рабле — средневековые нравы и воспитание…
Хайку (іноді хокку ) – це короткі вірші без рими, в яких використовується мова відчуттів для вираження емоцій і образів. Часто натхненням для хайку служать природні стихії, миті краси і гармонії або пережиті сильні емоції. Жанр поезії хайку був створений в Японії, а вже пізніше став використовуватися поетами у всьому світі, включаючи і Росію. Прочитавши цю статтю, ви зможете ближче познайомитися з хайку, а також дізнатися, як складати хайку самостійно.
Розуміння структури хайку
Ознайомтеся зі звуковою структурою хайку. Традиційне японське хайку складається з 17 «він», або звуків, розділених на три частини: 5 звуків, 7 звуків і 5 звуків. У українській мові «він» прирівнюється до стилю. З моменту своєї появи жанр хайку зазнав деяких змін, і сьогодні багато авторів хайку, ні японські, ні росіяни, не дотримуються структури з 17 складів.
Склади в українській мові можуть складатися з різної кількості літер, на відміну від японського, в якому майже всі склади однакової довжини. Тому хайку з 17 складів російською мовою може виявитися куди довше аналогічного японського, порушуючи, таким чином, концепцію глибоко опису образу кількома звуками. Як було сказано, форма 5-7-5 більше не вважається обов’язковою, однак у шкільній програмі це не зазначено, і більшість школярів вивчають хайку на основі консервативних стандартів.
Якщо, пишучи хайку, ви не можете визначитися з кількістю складів, то зверніться до японського правилом, згідно з яким хайку має читатися на одному диханні. Значить, довжина хайку українською мовою може варіюватися від 6 до 16 складів.
Наприклад, прочитайте хайку Кобаяші Ісса в перекладі В. Маркової :
Ах, не топчи траву !
Там світлячки сяяли
Вчора нічний часом.
Використовуйте хайку для зіставлення двох ідей. Японське слово кіру, що значить різка, служить для позначення дуже важливого принципу розбиття хайку на дві частини. Ці частини не повинні залежати один від одного граматично і образно.
Все в мире периодично или ритмично, как принято выражаться теперь: даже солнце греет неодинаково, и ему порою бывает надо отдохнуть, успокоиться, и оно отдыхает, покоится 10-12 лет, чтобы потом засверкать с необычною силой. В жизни каждого народа бывают эпохи напряжения сил и их упадка, эпохи равнодушия и ненависти, стремления к материальному благосостоянию и к громким, смелым делам. Законы этого ритма, этой периодичности таинственны и пока совершенно неизвестны науке, которая лишь присматривается к факту, не имея силы объяснить его. Но само явление периодичности, ритма — несомненно в жизни солнца или жизни искусства.
Есть эпохи возрождения, упадка и самые грустные — переходные, когда таланты не дают ничего положительного, цельного, а лишь обещают дать что-то, по-видимому важное, новое, хотя и неизвестно что. Такую эпоху переживаем мы теперь. В другое время даже слабая сравнительно сила распускается полностью, поражает яркостью своих красок. Иногда все живет точно окутанное осенним туманом, иногда — при полном солнечном блеске…
В жизни искусства есть своя таинственная периодичность. Многие, начиная с Аристотеля, пытались пояснить ее законы понятными для нас причинами. Аристотель говорил: «Искусство достигает наивысшего блеска, когда человек наиболее хочет жить…» Но мы не можем принять этого объяснения: факты противоречат ему. Бокль утверждал, что расцвет искусства совпадает с расцветом любознательности вообще, т.е. науки. История несогласна и с ним. Спенсер предложил формулу, которая представляется наиболее вероятной. Он говорит, что область искусства воспоминание, что высочайшие образцы художественного творчества появляются лишь тогда, когда какая-нибудь историческая эпоха пережила себя и исчезает в вечность. Так было в Греции, Риме, Англии. Софокл, Фидий, Эврипид, Аристофан явились в конце доблестной эпохи эллинской жизни; в их время уже начался упадок нравов и даже полное их крушение. Римское искусство, кроме красноречия, все целиком принадлежит периоду империи и упраздненной республики. Шекспир, живя в XVII веке, вдохновлялся средневековыми феодальными нравами, Мильтон был последний из пуритан, итальянец Данте похоронил католицизм, Сервантес — рыцарство, Рабле — средневековые нравы и воспитание…
Не то же ли самое было и у нас?