ответ:го ж навчає мене «Останній листок»? Я вважаю, що сам автор, людина з нелегкою долею, за основу твору взяв кадр із свого життя. Хіба будучи у в’язниці цілих п’ять років Вільям Сідні Портер ( таке справжнє ім’я письменника) не міг зневіритись, а вийшовши на свободу, закінчити літературну кар’єру і жити інакше, гірше. Чи не нагадує це молоду дівчинку Джонсі, яка хотіла вмерти, коли впаде останній листок на старому плющі? На щастя, Портер вижив у в’язниці через знання фармацевтичної справи – йому вдалося влаштуватися на роботу аптекарем. Так само і героїня його твору – вона, за до друзів, видужала. Але найбільше допоміг «останній листок» – шедевр старого Бермана, що врятував їй життя. На жаль, художник помер.
Цікаво, навіщо автор закінчує новелу сумним фіналом? Напевно. Щоб ми зрозуміли, як життя, перемагаючи в одному, поступається, або викидає білий прапор, в іншому.
Чого ж усе-таки навчає ця розповідь? Перш ніж відповісти на це питання, я хочу розповісти про жінку, яка називала своє життя «життям у рожевому світлі».
Її «життя у рожевих тонах» почалося з того, що від неї відмовилась мати. ЇЇ відгодовували безвідповідальні люди, які, щоб немовля не кричало, додавали у пляшечку з молоком вино.
Потім її дитинство проходило у «веселому домі», і жінки легкої поведінки, дізнавшись, що дівчинка майже сліпа, молились за її зцілення.
Її навчання в школі продовжувалося не більше року. «Маленька невинна душа» була викинута на вулицю.
Далі – співала на вулиці – не маючи за душею нічого: ні дому, ні грошей, ні рідні. Вона втратила свою дочку Марсель і щоб поховати її, пішла жебрати.
Доля продовжувала наносити їй все нові й нові удари: автомобільна катастрофа, артрит. Через морфій пристрастилась до наркотиків.
Але Едіт Піаф продовжувала співати всім бідам на зло. Через деформацію суглобів вона не могла нічого робити самостійно, проте все одно їхала на гастролі, свято вірячи, що любов публіки дасть їй нові сили.
Вона звучанням свого голосу приголомшувала і зачаровувала. Тонкі, рухливі пальці на клавішах акордеону. Натхнення. Пристрасть. Пісня, ніким не перевершена. І недоспівана.
Не знаю, чи читала Едіт новелу «Останній листок», але жила так, ніби кожен день її існування – останній. Вона вміла боротись і не здаватись.
Я думаю, що О. Генрі вчить нас бути незламними, вольовими людьми і хорошими друзями. Бо ніколи невідомо, чи не знадобиться твоя підтримка товаришу.
ответ:го ж навчає мене «Останній листок»? Я вважаю, що сам автор, людина з нелегкою долею, за основу твору взяв кадр із свого життя. Хіба будучи у в’язниці цілих п’ять років Вільям Сідні Портер ( таке справжнє ім’я письменника) не міг зневіритись, а вийшовши на свободу, закінчити літературну кар’єру і жити інакше, гірше. Чи не нагадує це молоду дівчинку Джонсі, яка хотіла вмерти, коли впаде останній листок на старому плющі? На щастя, Портер вижив у в’язниці через знання фармацевтичної справи – йому вдалося влаштуватися на роботу аптекарем. Так само і героїня його твору – вона, за до друзів, видужала. Але найбільше допоміг «останній листок» – шедевр старого Бермана, що врятував їй життя. На жаль, художник помер.
Цікаво, навіщо автор закінчує новелу сумним фіналом? Напевно. Щоб ми зрозуміли, як життя, перемагаючи в одному, поступається, або викидає білий прапор, в іншому.
Чого ж усе-таки навчає ця розповідь? Перш ніж відповісти на це питання, я хочу розповісти про жінку, яка називала своє життя «життям у рожевому світлі».
Її «життя у рожевих тонах» почалося з того, що від неї відмовилась мати. ЇЇ відгодовували безвідповідальні люди, які, щоб немовля не кричало, додавали у пляшечку з молоком вино.
Потім її дитинство проходило у «веселому домі», і жінки легкої поведінки, дізнавшись, що дівчинка майже сліпа, молились за її зцілення.
Її навчання в школі продовжувалося не більше року. «Маленька невинна душа» була викинута на вулицю.
Далі – співала на вулиці – не маючи за душею нічого: ні дому, ні грошей, ні рідні. Вона втратила свою дочку Марсель і щоб поховати її, пішла жебрати.
Доля продовжувала наносити їй все нові й нові удари: автомобільна катастрофа, артрит. Через морфій пристрастилась до наркотиків.
Але Едіт Піаф продовжувала співати всім бідам на зло. Через деформацію суглобів вона не могла нічого робити самостійно, проте все одно їхала на гастролі, свято вірячи, що любов публіки дасть їй нові сили.
Вона звучанням свого голосу приголомшувала і зачаровувала. Тонкі, рухливі пальці на клавішах акордеону. Натхнення. Пристрасть. Пісня, ніким не перевершена. І недоспівана.
Не знаю, чи читала Едіт новелу «Останній листок», але жила так, ніби кожен день її існування – останній. Вона вміла боротись і не здаватись.
Я думаю, що О. Генрі вчить нас бути незламними, вольовими людьми і хорошими друзями. Бо ніколи невідомо, чи не знадобиться твоя підтримка товаришу.
Объяснение:
Современный литературный процесс характеризуется исчезновением былых
канонизированных тем («тема рабочего класса», «тема армии» и т. п.) и резким
возвышением роли бытовых взаимоотношений. Внимание к быту, порой абсурдному, к
опыту человеческой души, вынужденной выживать в ситуации ломки, сдвигов в
обществе, порождает особые сюжеты. Многие писатели как бы хотят отделаться от былой
патетики, риторики, проповедничества, впадают в эстетику «эпатажа и шока».
Реалистическая ветвь литературы, пережив состояние невостребованности, подходит к
осмыслению перелома в сфере нравственных ценностей. На видное место выходит
«литература о литературе», мемуарная проза.
«Перестройка» открыла двери для огромного потока «задержанных» и молодых
писателей, исповедующих разные эстетики натуралистическую, авангардистскую,
постмодернистскую, реалистическую. Одним из обновления реализма является
попытка освободить его от идеологической заданности. Эта тенденция привела к новому
витку натурализма: в ней соединились традиционная вера в очистительную силу жестокой
правды об обществе и неприятие пафоса любого рода, идеологии, проповедничества
(проза С. Каледина «Смиренное кладбище», «Стройбат»; проза и драматургия Л.
Петрушевской). 1987 год имеет особое значение в истории русской литературы. Это
начало уникального, исключительного по своей общекультурной значимости периода.
Это начало процесса возвращения русской литературы. Основным мотивом четырех лет
(1987 гг.) становится мотив реабилитации истории и запрещенной — «неподцензурной»,
«изъятой», «репрессансной» — словесности. В 1988 году, выступая на Копенгагенской
встрече деятелей искусства, литературовед Ефим Эткинд говорил: «Сейчас идет процесс,
который для литературы обладает и небывалой, феноменальной значительностью:
процесс возвращения. Толпа теней писателей и произведений, о которых широкий
читатель ничего не знал, хлынула на страницы советских журналов... Тени возвращаются
отовсюду».
Первые годы реабилитационного периода — 1987—1988 годы — это время
возвращения духовных изгнанников, тех русских писателей, которые (в физическом
смысле) не покидали пределов своей страны. С републикацией произведений Михаила
Булгакова («Собачье сердце», «Багровый остров»), Андрея Платонова («Чевенгур»,
«Котлован» «Ювенильное море»), Бориса Пастернака («Доктор Живаго»), Анны
Ахматовой («Реквием»), Осипа Мандельштама («Воронежские тетради») творческое
наследие этих (известных и до 1987 г.) писателей было восстановлено в полном объеме.
Следующие два года — 1989—1990 годы — это время активного возвращения целой
литературной системы — литературы русского зарубежья. До 1989 года единичные
републикации писателей-эмигрантов — Иосифа Бродского и Владимира Набокова в 1987
году — были сенсационными. А в 1989—1990 годах «толпа теней хлынула в Россию из
Франции и Америки» (Е. Эткинд) — это Василий Аксенов, Георгий Владимов, Владимир
Войнович, Сергей Довлатов, Наум Коржавин, Виктор Некрасов, Саша Соколов и,
конечно, Александр Солженицын.
Главной проблемой для литературы второй половины 1980-х годов становится
реабилитация истории. В апреле 1988 года в Москве состоялась научная конференция с
очень показательным названием — «Актуальные вопросы исторической науки и
литературы». Выступавшие говорили о проблеме правдивости истории советского
общества и о роли литературы в уничтожении «белых исторических пятен». В
эмоциональном докладе экономиста и историка Евгения Амбарцумова прозвучала
поддержанная всеми мысль о том, что «правдивая история стала развиваться вне
окостеневшей официальной историографии, в частности, нашими писателями Ф.
Абрамовым и Ю. Трифоновым, С. Залыгиным и Б. Можаевым, В. Астафьевым и Ф.
Искандером, А. Рыбаковым и М. Шатровым, которые стали писать историю за тех, кто не
смог или не захотел этого сделать».
В том же 1988 году критики заговорили о появлении в литературе целого
направления, которое обозначили как «новая историческая проза». Опубликованные в
1987 году романы Анатолия Рыбакова «Дети Арбата» и Владимира Дудинцева «Белые
одежды», повесть Анатолия Приставкина «Ночевала тучка золотая» стали общественными
событиями этого года. В начале 1988 года таким же общественно-политическим событием
стала пьеса Михаила Шатрова «Дальше... дальше... дальше...», при этом образы «живого
плохого Сталина» и «живого нестандартного Ленина» едва тогда еще
существовавшую цензуру. Состояние собственно современной литературы, т. е. той,
которая не только печаталась, но и писалась во второй половине 1980-х годов,
подтверждает, что в этот период литература являлась прежде всего де лом гражданским.
Громко заявить о себе в это время смогли только поэты-иронисты и авторы