Павло Глазовий народився ЗО серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі.
11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.
Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво».
Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997).
Помер Павло Глазовий 2004 р.
Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно
В своей предсмертной исповеди юноша рассказывает, что томило его все эти годы, и что хотел он совершить. Жизнь в монастыре ничем не отличалась от плена. Его душа была скована, он ощущал себя рабом, не на самовыражение. Он вспоминает отца, сестер.
Ему хочется вернуться домой, где он был счастлив, слиться с природой, стать опять свободным. На пути к его свободе встал барс. Мцыри не отступил, не побежал. Боролись два сильных существа, каждый жаждал свободы. Мцыри сам превратился в зверя.
Я пламенел, визжал, как он:
Как будто сам я был рожден
В семействе барсов и волков...
Беглец победил, но получил страшные раны от когтей своего соперника. Он умирает с печалью и радостью. Его мечта не осуществилась: он не вернулся в родные места, не вдохнул свободный воздух родины.
Его бунтарский дух ищет выхода даже в смерти. На смертном ложе Мцыри видит выход. Свою свободу он обретет в раю, где никто не будет над ним властен.
Мцыри был прототипом старца, которого встретил Лермонтов. Но какая разная судьба. Старец всю свою жизнь провел в неволе, был рабом и телесно и душевно. Мцыри всего три дня был свободным и умер счастливым человеком.
Поэма «Мцыри» учит быть решительными в своих поступках и никогда не отступать от намеченной цели. Лучше быть свободным всего три дня, чем рабом всю жизнь.
Находясь в ссылке на Кавказе, М.Ю. Лермонтов много путешествовал по окрестностям. Однажды проезжая мимо монастыря он встретил старца, который рассказал ему о своей горькой судьбе. Маленьким ребенком он попал в плен. Долго печалился о своей родине, но потом так и остался на чужбине, втянулся в унылую и однообразную жизнь.
Лермонтов давно вынашивал идею написания произведения с таким содержанием. Так появилась на свет поэма «Мцыри». Повествование в поэме ведется от первого лица, главного героя произведения.
Боевой генерал оставляет монахам больного измученного иноверца, лет шести. Мальчик был дикий, отказывался принимать пищу, ни с кем не разговаривал, и только «смотрел, вздыхая на восток...». Мцыри, так его назвали в монастыре, вырос, превратился в красивого статного юношу, но все также он оставался наедине с собой. В ночь, когда Мцыри нужно принять монашеский обет, он исчезает. Почему? Ведь здесь его вылечили, дали приют, определили его дальнейшую судьбу. Мцыри не было три дня. Находят его в степи, изможденного и смертельно раненого, «и близок стал его конец»
Источник: Почему Мцыри бежал из монастыря сочинение 8 класс
Павло Глазовий народився ЗО серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі.
11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.
Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво».
Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997).
Помер Павло Глазовий 2004 р.
Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно
Бесполезно
Объяснение:
В своей предсмертной исповеди юноша рассказывает, что томило его все эти годы, и что хотел он совершить. Жизнь в монастыре ничем не отличалась от плена. Его душа была скована, он ощущал себя рабом, не на самовыражение. Он вспоминает отца, сестер.
Ему хочется вернуться домой, где он был счастлив, слиться с природой, стать опять свободным. На пути к его свободе встал барс. Мцыри не отступил, не побежал. Боролись два сильных существа, каждый жаждал свободы. Мцыри сам превратился в зверя.
Я пламенел, визжал, как он:
Как будто сам я был рожден
В семействе барсов и волков...
Беглец победил, но получил страшные раны от когтей своего соперника. Он умирает с печалью и радостью. Его мечта не осуществилась: он не вернулся в родные места, не вдохнул свободный воздух родины.
Его бунтарский дух ищет выхода даже в смерти. На смертном ложе Мцыри видит выход. Свою свободу он обретет в раю, где никто не будет над ним властен.
Мцыри был прототипом старца, которого встретил Лермонтов. Но какая разная судьба. Старец всю свою жизнь провел в неволе, был рабом и телесно и душевно. Мцыри всего три дня был свободным и умер счастливым человеком.
Поэма «Мцыри» учит быть решительными в своих поступках и никогда не отступать от намеченной цели. Лучше быть свободным всего три дня, чем рабом всю жизнь.
Находясь в ссылке на Кавказе, М.Ю. Лермонтов много путешествовал по окрестностям. Однажды проезжая мимо монастыря он встретил старца, который рассказал ему о своей горькой судьбе. Маленьким ребенком он попал в плен. Долго печалился о своей родине, но потом так и остался на чужбине, втянулся в унылую и однообразную жизнь.
Лермонтов давно вынашивал идею написания произведения с таким содержанием. Так появилась на свет поэма «Мцыри». Повествование в поэме ведется от первого лица, главного героя произведения.
Боевой генерал оставляет монахам больного измученного иноверца, лет шести. Мальчик был дикий, отказывался принимать пищу, ни с кем не разговаривал, и только «смотрел, вздыхая на восток...». Мцыри, так его назвали в монастыре, вырос, превратился в красивого статного юношу, но все также он оставался наедине с собой. В ночь, когда Мцыри нужно принять монашеский обет, он исчезает. Почему? Ведь здесь его вылечили, дали приют, определили его дальнейшую судьбу. Мцыри не было три дня. Находят его в степи, изможденного и смертельно раненого, «и близок стал его конец»
Источник: Почему Мцыри бежал из монастыря сочинение 8 класс