с сочинением по литературе для 11 классов. Есть 4 темы на выбор: 1) Самостоятельна ли человеческая притензия на господство (Бунин о месте человека в мире в рассказе "Человек из Сан-Франциско")
2)"Лики любви" в цикле рассказов "тёмные аллеи"
3) Мир человеческих чувств в прозе Бунина и Куприна.
4) Чистый свет высокой нравственной идеи в русской литературе (по рассказу Куприна "Гранатовый браслет").
Нужно не менее 3 листов.
Заранее всем большое

 Жизнь Матрёны трагична,она теряет жениха,затем муж пропадает без вести.Дети умирают ,Матрёна всю жизнь одна,наедине со своими горестями и бедами.Ей ждать не от кого,зато она сама всем Трагична и жизнь, и смерть Матрёны:погибает Матрёна и сын Фаддея,жадность Фаддея погубила их.Трагический конец ужасен,родственники начинают делить наследство,Фаддей не приходит на похороны,односельчане не по-доброму поминают ту,кто всю жизнь им Горем убита лишь одна приёмная дочь Кира,для неё это невосполнимая потеря.

  Всю жизнь Матрёна другим,не отказывая в никому.Работая в колхозе,делая самую тяжелую работу для других,Мартёна ничего не просит для себя.На таких простых труженицах держится вся страна,но отношение к ним неоднозначно,люди не понимают бескорыстия и доброты Матрёны. Автор восхищается своей героиней,постепенно узнавая её судьбу,он ошеломлён особой миссией Матрёны,которую до него никто не замечал.Для Солженицына Матрёна-это воплощение моральных и духовных  христианских ценностей,на которых держится земля русская. Автор называет Матрёну "праведником,на котором село держится". 

 Рассказ интересен с позиции времени,Солженицын раскрывает жизнь в глубинке с необычного ракурса.История глазами узника ГУЛАГа -это история правды жизни.Без прикрас,без ложного патриотизма,автор прославляет тех,о ком всегда забывали высокие чины,о простых тружениках и людях,которые поднимали село и налаживали жизнь всей страны.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око. 

Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.