Все началось с того, что мои родители подарили мне на день рождения маленького щенка. Я больше всех радовался этому подарку. Назвал щенка Рекс. Он был весь черный, только мордочка и лапки беленькие. Зверек был такой бес и слабый! С этого времени я почувствовал ответственность за него. Он подрастал, и я начал его учить различным командам. Сначала Рекс капризничал, но со временем стал с удовольствием их выполнять. Я выходил с ним гулять во двор. Как-то на прогулке я встретил своего друга с собакой. Пес был худой и грустный. «Что случилось?» «Родители не разрешают больше держать его в доме», — ответил друг и ушел. Тогда мой Рекс встал возле этой собаки и не отходил от нее. Я взял ее, думая, что скажут родители. Но родители разрешили оставить собаку. Через 2 месяца это был уже очень красивый пес. Я его назвал Друг. Мой Рекс и Друг подружились и уже не могли жить один без другого. Один раз произошел такой случай. Мы гуляли во дворе. Но меня позвали родители. Не успел я отвернуться, как на Рекса напал огромный пес. И с какой самоотверженностью бросился Друг на выручку Рексу, что даже огромный пес опешил. Тут подоспел я и отогнал чужого. Я думаю, что каждый в ответе за братьев наших меньших. По-моему, не все понимают, сколько пользы животные приносят нам. И разве сможет человек жить на пустынной холодной планете один? Мы всегда в ответе за тех, кого приручили.
Більшість його віршів присвячена нерозділеному коханню. У віці сімнадцяти років Г. Гейне закохався у свою кузину Амалію, яка не відповіла взаємністю. Цьому присвячені перший і другий розділи збірки “Книги пісень”. Найвідомішим твором “Ліричного інтермеццо” є “На півнові кедр одинокий”:
На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.
Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки сумує
На спаленій сонцем скалі.
Цей вірш, здається, є надто коротким, щоб щось висловити. Але Г. Гейне цього було достатньо. У восьми строках він зміг передати весь біль, тяжкість, безпорадність свого стану, своє до нього ставлення. Не дивлячись на те, що далеко не кожному відомо про такий емоційний стан, в якому був поет, всім нам знайома ця глибина переживань.
З тим, про що писав Гейне, стикався кожний на різних етапах життя. Він писав не про події, а про почуття. Це болісне відчуття відкинення, відмовлення, не прийняття іншими відомо будь-кому. Ситуації у всіх абсолютно різні, але вірші Гейне однаково змушують відгукнутися найболючіші, найтемніші, найглибші почуття, які є у кожного з нас, але про які ми та інші люди навколо нас можуть навіть не здогадуватися.
Читаючи його твори, мимоволі замислюєшся, а чи варті оті душевні муки наших внутрішніх ресурсів? Чи правильніше було б пережити і відпустити, рухатися далі і шукати опору у собі самому, знайти сили бути джерелом світла для інших?
Більшість його віршів присвячена нерозділеному коханню. У віці сімнадцяти років Г. Гейне закохався у свою кузину Амалію, яка не відповіла взаємністю. Цьому присвячені перший і другий розділи збірки “Книги пісень”. Найвідомішим твором “Ліричного інтермеццо” є “На півнові кедр одинокий”:
На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.
Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки сумує
На спаленій сонцем скалі.
Цей вірш, здається, є надто коротким, щоб щось висловити. Але Г. Гейне цього було достатньо. У восьми строках він зміг передати весь біль, тяжкість, безпорадність свого стану, своє до нього ставлення. Не дивлячись на те, що далеко не кожному відомо про такий емоційний стан, в якому був поет, всім нам знайома ця глибина переживань.
З тим, про що писав Гейне, стикався кожний на різних етапах життя. Він писав не про події, а про почуття. Це болісне відчуття відкинення, відмовлення, не прийняття іншими відомо будь-кому. Ситуації у всіх абсолютно різні, але вірші Гейне однаково змушують відгукнутися найболючіші, найтемніші, найглибші почуття, які є у кожного з нас, але про які ми та інші люди навколо нас можуть навіть не здогадуватися.
Читаючи його твори, мимоволі замислюєшся, а чи варті оті душевні муки наших внутрішніх ресурсів? Чи правильніше було б пережити і відпустити, рухатися далі і шукати опору у собі самому, знайти сили бути джерелом світла для інших?