Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Взято с сайта Litra.ru http://www.litra.ru/characters/get/chid/00342441190821414166 Желтков Г.С. Герой «очень бледный, с нежным девичьим лицом, с голубыми глазами и упрямым детским подбородком с ямочкой посередине; лет ему…было около 30, 35-ти». 7 лет назад Ж. влюбился в княгиню Веру Николаевну Шеину, писал ей письма. Потом, по княгини, перестал ее беспокоить. Но сейчас вновь признавался княгине в любви. Ж. прислал Вере Николаевне гранатовый браслет. В письме он пояснял, что гранатовые камни раньше были в браслете его бабки, позже они были перенесены на золотой браслет. В своем письме Ж. раскаивался, что писал раньше «глупые и дерзкие письма». Теперь в нем осталось «только благоговение, вечное преклонение и рабская преданность». Это письмо прочитала не только Вера Николаевна, но и ее брат и муж. Они решают возвратить браслет и пресечь переписку княгини и Ж. При встрече Ж. спросив разрешения, звонит княгине, но она просит прекратить «эту историю». Ж. переживает «громадную трагедию души». Позже из газеты княгиня узнает о самоубийстве Ж., который объяснял свой поступок казенной растратой. Перед смертью Ж. написал Вере Николаевне прощальное письмо. В нем он называл свое чувство «громадным счастьем», посланным ему Богом. Ж. признавался, что его, кроме любви к Вере Николаевне, «не интересует в жизни ничего: ни политика, ни наука, ни философия, ни забота о будущем счастье людей…Уходя, я в восторге говорю: Да святится имя Твое». Придя проститься с Ж., Вера Николаевна замечает, что в его лице после смерти светилась «глубокая важность», «глубокая и сладкая тайна», а также «умиротворенное выражение», которое было «на масках великих страдальцев – Пушкина и Наполеона».
Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Объяснение:
http://www.litra.ru/characters/get/chid/00342441190821414166
Желтков Г.С. Герой «очень бледный, с нежным девичьим лицом, с голубыми глазами и упрямым детским подбородком с ямочкой посередине; лет ему…было около 30, 35-ти».
7 лет назад Ж. влюбился в княгиню Веру Николаевну Шеину, писал ей письма. Потом, по княгини, перестал ее беспокоить. Но сейчас вновь признавался княгине в любви. Ж. прислал Вере Николаевне гранатовый браслет. В письме он пояснял, что гранатовые камни раньше были в браслете его бабки, позже они были перенесены на золотой браслет. В своем письме Ж. раскаивался, что писал раньше «глупые и дерзкие письма». Теперь в нем осталось «только благоговение, вечное преклонение и рабская преданность». Это письмо прочитала не только Вера Николаевна, но и ее брат и муж. Они решают возвратить браслет и пресечь переписку княгини и Ж. При встрече Ж. спросив разрешения, звонит княгине, но она просит прекратить «эту историю». Ж. переживает «громадную трагедию души». Позже из газеты княгиня узнает о самоубийстве Ж., который объяснял свой поступок казенной растратой. Перед смертью Ж. написал Вере Николаевне прощальное письмо. В нем он называл свое чувство «громадным счастьем», посланным ему Богом. Ж. признавался, что его, кроме любви к Вере Николаевне, «не интересует в жизни ничего: ни политика, ни наука, ни философия, ни забота о будущем счастье людей…Уходя, я в восторге говорю: Да святится имя Твое». Придя проститься с Ж., Вера Николаевна замечает, что в его лице после смерти светилась «глубокая важность», «глубокая и сладкая тайна», а также «умиротворенное выражение», которое было «на масках великих страдальцев – Пушкина и Наполеона».