Який би літературний твір мені не довелося розглядати, в будь-якому випадку можна прийти до висновку про те, що він здатний дати мені щось нове і корисне. Кожен автор прагне поділитися з людьми чимось своїм і цінним, в той же час багато письменників є справді мудрими і грамотними людьми, які знають дуже багато корисного. Зокрема, напевно таким же був і автор роману «П’ятнадцятирічний капітан» Жуль Верн. У будь-якому випадку я можу сказати, що цей роман навчив мене багато чому.
Говорити і писати про те, чого я навчився під час прочитання цього роману, я б міг досить довго. У ньому багато такого, що захоплювало мене до глибини душі, наштовхувало на певні думки і змушувало задуматися про ті чи інші аспекти буття. Однак все-таки я вважаю за потрібне виділити найголовніший аспект, щось таке, що здалося мені найбільш важливим у цьому романі. Як мені здається, кожна молода людина може навчатися у головного героя цього роману Діка Сенда. І його поведінка – це і є те, чому потрібно вчитися. Що ж такого особливого в поведінці Діка Сенда і яким чином вона мене навчила?
По-перше, варто відзначити, що Дік Сенд опинився в складних життєвих обставинах, в яких далеко не кожна молода людина може вижити. Безліч разів він був на межі катастрофічних неприємностей. Його могли вбити вороги, він міг допустити якусь помилку, яка погубила б не тільки його, а й багатьох інших людей. Втім, незважаючи на все це, Дік Сенд розумів, що доля і життя вимагає від нього вести себе не як дитина, але як доросла людина, відповідальний чоловік. І як би складно йому не було впоратися з таким завданням, Дік Сенд робив усе, що міг, ні на секунду не замислюючись про те, щоб здатися. Думаю, що подібну рису характеру і духу можу взяти у нього і я. Як би важко мені не було під час життя, потрібно бути готовим до цих складнощів. Доросле життя все одно рано чи пізно почнеться, тому потрібно бути готовим до всього.
Якщо порівнювати цей твір з іншими романами, які я нещодавно прочитав, можна сказати, що він дає найбільше можливостей навчитися чомусь корисному. Це так, перш за все, тому, що в ньому зображений такий же молодий чоловік, як і я. Ось тільки у Діка Сенда життя було набагато складніше, йому було потрібно боротися з несприятливими обставинами. Я можу навчитися того, що він робив, читаючи сторінки цього роману. І варто сказати, що мені це успішно вдалося, тому у своєму подальшому житті я можу брати з Діка Сенда приклад.
Шли годы. Троекуров старел, Маша стала мириться с судьбой.
Один раз в неделю она приезжала в гости к папеньке. С каждым разом она была всё веселее и каждый раз прогуливалась по саду, заглядывала в дупло толстого дуба у беседки с ручьём.
На однажды, когда Маша в очередной раз приехала в имение к Кирилле Петровичу, она увидела вокруг дома очень много грустных лиц.
- Что случилось? - спросила она у знакомой служанки.
- Ой, Машенька! - прослезилась та, - папенька твой, Кирилла Петрович скончался!
- Как скончался? - Маша не могла в это поверить.
Она вся в слезах побежала в комнату отца. Он лежал бледный и холодный. Служанки плакали и всхлипывали: "Как же это так?" Но после этой печальной новости должна была случиться ещё одна.
Через два дня состоялись похороны. Маша была белая, словно неживая. Душа её плакала. Князь Веренейский хладнокровно присутствовал до конца церемонии, а затем уехал к себе в имение вместе с Машей.
Дни шли мрачно, один Веренейский этого не замечал.
Однажды, серым, пасмурным утром Маша встала пораньше, оделась, вышла на улицу. На смотря на очередной мрачный день, зелёные сады хоть немного радовали её своими обителями.
А Веренейский, как обычно выезжал на охоту. Но случилось так, что когда но увидел хорошую добычу, то поскакал за ней на своём коне. Конь внезапно споткнулся и князь свалился вместе с лошадью на сухие пни и ветки. Это охота была последней его охотой.
- Не может быть! - вскрикнула Маша, - князь погиб?!
Похороны состоялись через три дня. Маша не проронила ни слезинки, но стояла бледнее прежнего. Она овдовела.
дни. Маша гуляла по садам, которые теперь не радовали её. Вокруг хлопотали садовники, остригали кусты. Один садовник был немного странно одет. Маша подошла к нему и заметила, что он кого-то ей напоминает.
- Ты тут работаешь? - спросила она.
- Да, я садовник, - ответил он.
- А ты работал здесь раньше, или приехал? - Маша словно хотела что-то от него узнать.
- Я жил тут в одном имении, потом после кое-какого происшествия переехал во Францию Но там мне не понравилось, я вернулся сюда.
- А как называлось то имение?
- А ты догадайся, - улыбнулся садовник.
День стоял яркий и солнечный, птицы так и щебетали.
- Скажи-ка, как тебя зовут? - Маша явно о чём-то догадывалась.
- Дефорж, - снова улыбнулся садовник.
- Владимир, ты вернулся! - Маша кинулась ему на шею и заплакала.
- Я знаю о Троекурове и Вернейском, - сказал Дубровский.
Оба не верили. неужели это счастье?
Через неделю-другую по всем имениям в округе ходили слухи о венчании Маши и Владимира. И ведь оно и взаправду состоялось Бедная Маша наконец-то стала румянцем. Вот оно какое, счастье!
Який би літературний твір мені не довелося розглядати, в будь-якому випадку можна прийти до висновку про те, що він здатний дати мені щось нове і корисне. Кожен автор прагне поділитися з людьми чимось своїм і цінним, в той же час багато письменників є справді мудрими і грамотними людьми, які знають дуже багато корисного. Зокрема, напевно таким же був і автор роману «П’ятнадцятирічний капітан» Жуль Верн. У будь-якому випадку я можу сказати, що цей роман навчив мене багато чому.
Говорити і писати про те, чого я навчився під час прочитання цього роману, я б міг досить довго. У ньому багато такого, що захоплювало мене до глибини душі, наштовхувало на певні думки і змушувало задуматися про ті чи інші аспекти буття. Однак все-таки я вважаю за потрібне виділити найголовніший аспект, щось таке, що здалося мені найбільш важливим у цьому романі. Як мені здається, кожна молода людина може навчатися у головного героя цього роману Діка Сенда. І його поведінка – це і є те, чому потрібно вчитися. Що ж такого особливого в поведінці Діка Сенда і яким чином вона мене навчила?
По-перше, варто відзначити, що Дік Сенд опинився в складних життєвих обставинах, в яких далеко не кожна молода людина може вижити. Безліч разів він був на межі катастрофічних неприємностей. Його могли вбити вороги, він міг допустити якусь помилку, яка погубила б не тільки його, а й багатьох інших людей. Втім, незважаючи на все це, Дік Сенд розумів, що доля і життя вимагає від нього вести себе не як дитина, але як доросла людина, відповідальний чоловік. І як би складно йому не було впоратися з таким завданням, Дік Сенд робив усе, що міг, ні на секунду не замислюючись про те, щоб здатися. Думаю, що подібну рису характеру і духу можу взяти у нього і я. Як би важко мені не було під час життя, потрібно бути готовим до цих складнощів. Доросле життя все одно рано чи пізно почнеться, тому потрібно бути готовим до всього.
Якщо порівнювати цей твір з іншими романами, які я нещодавно прочитав, можна сказати, що він дає найбільше можливостей навчитися чомусь корисному. Це так, перш за все, тому, що в ньому зображений такий же молодий чоловік, як і я. Ось тільки у Діка Сенда життя було набагато складніше, йому було потрібно боротися з несприятливими обставинами. Я можу навчитися того, що він робив, читаючи сторінки цього роману. І варто сказати, що мені це успішно вдалося, тому у своєму подальшому житті я можу брати з Діка Сенда приклад.
Один раз в неделю она приезжала в гости к папеньке. С каждым разом она была всё веселее и каждый раз прогуливалась по саду, заглядывала в дупло толстого дуба у беседки с ручьём.
На однажды, когда Маша в очередной раз приехала в имение к Кирилле Петровичу, она увидела вокруг дома очень много грустных лиц.
- Что случилось? - спросила она у знакомой служанки.
- Ой, Машенька! - прослезилась та, - папенька твой, Кирилла Петрович скончался!
- Как скончался? - Маша не могла в это поверить.
Она вся в слезах побежала в комнату отца. Он лежал бледный и холодный. Служанки плакали и всхлипывали: "Как же это так?" Но после этой печальной новости должна была случиться ещё одна.
Через два дня состоялись похороны. Маша была белая, словно неживая. Душа её плакала. Князь Веренейский хладнокровно присутствовал до конца церемонии, а затем уехал к себе в имение вместе с Машей.
Дни шли мрачно, один Веренейский этого не замечал.
Однажды, серым, пасмурным утром Маша встала пораньше, оделась, вышла на улицу. На смотря на очередной мрачный день, зелёные сады хоть немного радовали её своими обителями.
А Веренейский, как обычно выезжал на охоту. Но случилось так, что когда но увидел хорошую добычу, то поскакал за ней на своём коне. Конь внезапно споткнулся и князь свалился вместе с лошадью на сухие пни и ветки. Это охота была последней его охотой.
- Не может быть! - вскрикнула Маша, - князь погиб?!
Похороны состоялись через три дня. Маша не проронила ни слезинки, но стояла бледнее прежнего. Она овдовела.
дни. Маша гуляла по садам, которые теперь не радовали её. Вокруг хлопотали садовники, остригали кусты. Один садовник был немного странно одет. Маша подошла к нему и заметила, что он кого-то ей напоминает.
- Ты тут работаешь? - спросила она.
- Да, я садовник, - ответил он.
- А ты работал здесь раньше, или приехал? - Маша словно хотела что-то от него узнать.
- Я жил тут в одном имении, потом после кое-какого происшествия переехал во Францию Но там мне не понравилось, я вернулся сюда.
- А как называлось то имение?
- А ты догадайся, - улыбнулся садовник.
День стоял яркий и солнечный, птицы так и щебетали.
- Скажи-ка, как тебя зовут? - Маша явно о чём-то догадывалась.
- Дефорж, - снова улыбнулся садовник.
- Владимир, ты вернулся! - Маша кинулась ему на шею и заплакала.
- Я знаю о Троекурове и Вернейском, - сказал Дубровский.
Оба не верили. неужели это счастье?
Через неделю-другую по всем имениям в округе ходили слухи о венчании Маши и Владимира. И ведь оно и взаправду состоялось Бедная Маша наконец-то стала румянцем. Вот оно какое, счастье!