Прочитайте в хрестоматии фрагмент из книги «Алиса в Стране чудес» в пересказе Б. Заходера. Какие приемы из презентации использованы для создания комического эффекта ?
"Жизнь человека настолько стремительна и наполнена событиями, что порой забываешь, что в жизни самое важное, а что все же второстепенное. Именно это и происходит с Настей, героиней рассказа Паустовского «Телеграмма».
Хотя весь сюжет разворачивается вокруг ее имени, с самой Настей мы знакомимся уже во второй половине рассказа. Настя родилась и выросла в глухом селе Заборье. Видно, девушке очень наскучила и родная деревня, и все, что с нею связано, потому что в деревню она не приезжает годами.
Жизнь не стоит на месте, Настя полностью погружается в новую жизнь, работает секретарем в Союзе Художников. Ей кажется, что она делает важное и нужное дело, работая с бумагами, организуя выставки. Ей важно чувство собственной значимости, нравится, когда ее называют по имени-отчеству.
По-своему Настя старается во всех своих проявлениях быть человеком ответственным. На работе Настю уважают, и ей кажется, что и свой дочерний долг она тоже исполняет хорошо. Она каждый месяц отсылает старушке-матери в деревню двести рублей. Это и выглядит именно, как возвращение долга – сухо и формально, просто деньги, никакого письма, никакого тепла.
Это настолько противоестественно и бездушно, что мать Насти, Катерина Петровна, не верит, что деньги – это и все, что дочь просто забыла о ней. Она просто не может об этом думать, да и слаба она слишком. Настя – единственный родной человек, и как же тяжко осознавать, что она не нужна дочери. Настолько тяжко, что пожилая женщина просто не думает об этом.
Единственные люди, которые по-настоящему заботятся о Катерине Петровне, вовсе не родственники. Это сторож Тихон и Манюшка, дочь соседа. Эти люди не говорят громких слов, они на деле Катерине Петровне: топят дом, убирают, готовят, работают в саду. Именно эти люди своей жизнью воплощают заповедь Христа о бескорыстной любви к ближнему. И именно они находятся рядом с пожилой женщиной в ее последние минуты.
Когда Катерина Петровна уже при смерти, Тихон посылает Насте телеграмму. Прочтя скупые слова, девушка не сразу понимает, что же именно произошло. Прозрение не было быстрым, но каким же оно было болезненным.
Настя не сразу осознает, что вот так незаметно, в суете, она потеряла самое дорогое. Что стоят все ее выставки, внимание чужих равнодушных людей, если по-настоящему в целом свете ее любила только одинокая старушка-мать. И как жаль, что Настя понимает свои ошибки лишь тогда, когда уже слишком поздно и ничего исправить уже нельзя. Слишком поздно даже для того, чтобы попросить прощения."
Футуризм, що зародився на початку XX століття в Італії, знайшов своїх послідовників і в українській літературі (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Микола Бажан). Лідером футуристів можна вважати Михайля Семенка, який теоретично обґрунтував ідейно-естетичні основи новонародженого українського футуризму. Заявивши про спалення свого "Кобзаря", Семенко ніби кинув виклик суспільству, проте не тим, що він не шанує Шевченка, а тим, що він протестує проти створення кумирів. Становлення нового напрямку було досить складним із декількох причин. По-перше, футуризм намагався освоїти насамперед міський урбанізований світ, тому у поезіях футуристів помітне було майже обожнювання техніки, захоплення величчю індустріального виробництва, особливо процесом роботи в цехах. Відповідно з'являються у творах незвично побудовані слова, щоб передати звуки й запахи міста, наприклад: життєдать, життєбензин, життєрух. По-друге, у футуристів ідеологія панувала над естетикою, саме ідеологія вносила деструкцію, оскільки був негативізм до досягнень цивілізації та культури.
Експерименти в поезії 20-х років спонукають Михайля Семенка до переосмислення суспільних процесів, і він пише вірш "За ". Твір написано білим віршем, у ньому звучить заклик полишити буденні справи й вирушити на Батиєву гору, погуляти по "сніго-білому полю" (незвичайне поєднання слів). Автор намагається примирити людей у їхньому протистоянні, позбавити їх почуття відрази й ненависті: "Будьте ж такі добрі, не дивіться, як на звірів, на нас..." Поет сподівається, що чудовий краєвид Батиєвої гори сприятиме цьому.
Ліричний герой поезії "Бажання" сповнений прагнення "перевернути світ" і "поставити все догори ногами": стягнути з небозводу місяця, подарувати зорі дітям, а барви весни — служниці Маші. Проте ці бажання нездійсненні, бо складно боротися з природою, що диктує свої правила і має свої закони розвитку.
Твір "Місто", що складається з одного речення, позбавленого будь-яких внутрішніх розділових знаків, є взірцем урбаністичної поезії Михайля Семенка. Місто для нього — центр поезії. Автор зачаровано фіксує різноманітні образи — звукові ("блимно і крапно"), зорові ("блиск лініями", "міняться силуетами"), абстрактні ("диференційована геометрія химерних кутів і будов"). Водночас поет ніби "нанизує" ряд дієслівних форм: "сунуть лізуть повзуть пересовуються", "міняться", "вирізують", "закріплюються". Через просторову асоціацію виникає образ багатоголосого, неспокійного міста, що живе, розвивається, змінюється у своїй архітектурі.
Будучи футуристом, Семенко пережив складні етапи розвитку цього літературного процесу в Україні: кверофутуризм, панфутуризм з різними його модифікаціями на кшталт "Аспанфуту" (Асоціація панфутуристів), "Комун культу" (Комуністична культура) тощо. На жаль, творчість Михайля Семенка, що яскраво засяяла в українській літературі, несподівано згасла. Футуризм, як і інші літературні напрямки, діюча влада вважала шкідливим і антирадянським, усі митці мусили творити в одному напрямку, що називався "соціалістичний реалізм". Спроби писати за вимогами цього стилю не надихнули поета, він повертається до своїх ідеалів, чого комуністичні ідеологи йому не подарували, як і багатьом представникам українського авангардизму, у 1937 році Михайль Семенко був звинувачений у контрреволюційній і терористичній діяльності, і після тортур засуджений до розстрілу.
"Жизнь человека настолько стремительна и наполнена событиями, что порой забываешь, что в жизни самое важное, а что все же второстепенное. Именно это и происходит с Настей, героиней рассказа Паустовского «Телеграмма».
Хотя весь сюжет разворачивается вокруг ее имени, с самой Настей мы знакомимся уже во второй половине рассказа. Настя родилась и выросла в глухом селе Заборье. Видно, девушке очень наскучила и родная деревня, и все, что с нею связано, потому что в деревню она не приезжает годами.
Жизнь не стоит на месте, Настя полностью погружается в новую жизнь, работает секретарем в Союзе Художников. Ей кажется, что она делает важное и нужное дело, работая с бумагами, организуя выставки. Ей важно чувство собственной значимости, нравится, когда ее называют по имени-отчеству.
По-своему Настя старается во всех своих проявлениях быть человеком ответственным. На работе Настю уважают, и ей кажется, что и свой дочерний долг она тоже исполняет хорошо. Она каждый месяц отсылает старушке-матери в деревню двести рублей. Это и выглядит именно, как возвращение долга – сухо и формально, просто деньги, никакого письма, никакого тепла.
Это настолько противоестественно и бездушно, что мать Насти, Катерина Петровна, не верит, что деньги – это и все, что дочь просто забыла о ней. Она просто не может об этом думать, да и слаба она слишком. Настя – единственный родной человек, и как же тяжко осознавать, что она не нужна дочери. Настолько тяжко, что пожилая женщина просто не думает об этом.
Единственные люди, которые по-настоящему заботятся о Катерине Петровне, вовсе не родственники. Это сторож Тихон и Манюшка, дочь соседа. Эти люди не говорят громких слов, они на деле Катерине Петровне: топят дом, убирают, готовят, работают в саду. Именно эти люди своей жизнью воплощают заповедь Христа о бескорыстной любви к ближнему. И именно они находятся рядом с пожилой женщиной в ее последние минуты.
Когда Катерина Петровна уже при смерти, Тихон посылает Насте телеграмму. Прочтя скупые слова, девушка не сразу понимает, что же именно произошло. Прозрение не было быстрым, но каким же оно было болезненным.
Настя не сразу осознает, что вот так незаметно, в суете, она потеряла самое дорогое. Что стоят все ее выставки, внимание чужих равнодушных людей, если по-настоящему в целом свете ее любила только одинокая старушка-мать. И как жаль, что Настя понимает свои ошибки лишь тогда, когда уже слишком поздно и ничего исправить уже нельзя. Слишком поздно даже для того, чтобы попросить прощения."
Футуризм, що зародився на початку XX століття в Італії, знайшов своїх послідовників і в українській літературі (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Микола Бажан). Лідером футуристів можна вважати Михайля Семенка, який теоретично обґрунтував ідейно-естетичні основи новонародженого українського футуризму. Заявивши про спалення свого "Кобзаря", Семенко ніби кинув виклик суспільству, проте не тим, що він не шанує Шевченка, а тим, що він протестує проти створення кумирів. Становлення нового напрямку було досить складним із декількох причин. По-перше, футуризм намагався освоїти насамперед міський урбанізований світ, тому у поезіях футуристів помітне було майже обожнювання техніки, захоплення величчю індустріального виробництва, особливо процесом роботи в цехах. Відповідно з'являються у творах незвично побудовані слова, щоб передати звуки й запахи міста, наприклад: життєдать, життєбензин, життєрух. По-друге, у футуристів ідеологія панувала над естетикою, саме ідеологія вносила деструкцію, оскільки був негативізм до досягнень цивілізації та культури.
Експерименти в поезії 20-х років спонукають Михайля Семенка до переосмислення суспільних процесів, і він пише вірш "За ". Твір написано білим віршем, у ньому звучить заклик полишити буденні справи й вирушити на Батиєву гору, погуляти по "сніго-білому полю" (незвичайне поєднання слів). Автор намагається примирити людей у їхньому протистоянні, позбавити їх почуття відрази й ненависті: "Будьте ж такі добрі, не дивіться, як на звірів, на нас..." Поет сподівається, що чудовий краєвид Батиєвої гори сприятиме цьому.
Ліричний герой поезії "Бажання" сповнений прагнення "перевернути світ" і "поставити все догори ногами": стягнути з небозводу місяця, подарувати зорі дітям, а барви весни — служниці Маші. Проте ці бажання нездійсненні, бо складно боротися з природою, що диктує свої правила і має свої закони розвитку.
Твір "Місто", що складається з одного речення, позбавленого будь-яких внутрішніх розділових знаків, є взірцем урбаністичної поезії Михайля Семенка. Місто для нього — центр поезії. Автор зачаровано фіксує різноманітні образи — звукові ("блимно і крапно"), зорові ("блиск лініями", "міняться силуетами"), абстрактні ("диференційована геометрія химерних кутів і будов"). Водночас поет ніби "нанизує" ряд дієслівних форм: "сунуть лізуть повзуть пересовуються", "міняться", "вирізують", "закріплюються". Через просторову асоціацію виникає образ багатоголосого, неспокійного міста, що живе, розвивається, змінюється у своїй архітектурі.
Будучи футуристом, Семенко пережив складні етапи розвитку цього літературного процесу в Україні: кверофутуризм, панфутуризм з різними його модифікаціями на кшталт "Аспанфуту" (Асоціація панфутуристів), "Комун культу" (Комуністична культура) тощо. На жаль, творчість Михайля Семенка, що яскраво засяяла в українській літературі, несподівано згасла. Футуризм, як і інші літературні напрямки, діюча влада вважала шкідливим і антирадянським, усі митці мусили творити в одному напрямку, що називався "соціалістичний реалізм". Спроби писати за вимогами цього стилю не надихнули поета, він повертається до своїх ідеалів, чого комуністичні ідеологи йому не подарували, як і багатьом представникам українського авангардизму, у 1937 році Михайль Семенко був звинувачений у контрреволюційній і терористичній діяльності, і після тортур засуджений до розстрілу.