Патріотичні та громадянські мотиви у творчості Василя Симоненка Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. Усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, — це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета. Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір'ю. Саме синівською розмовою з матір'ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці...». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія», — сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною тися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях: Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!.. Маю я святе синівське право З матір'ю побуть на самоті. Гостро відчуває він кровний зв'язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. Багато пережила вона «революцій, бунтів і повстань», та не втратила своєї краси, завжди вона для сина «мамо горда і вродлива». Така вона — знедолена, але не скорена Батьківщина. І завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і Василь Симоненко. І він відчуває цю свою роль захисника Вітчизни: «з ними щогодини б'юся... за твоє життя, твої права». Передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: «Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено». У роки, коли людина повинна була бути лише «гвинтиком» системи, бути пересічною, стандартною, Василь Симоненко стверджував: «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних». Тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. Бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. Опонент героя не може вести себе гідно: Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що поважаю себе. З гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу: Не стала навколішки гордість моя... І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я». Повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, — у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. Дійсно, Василя Симоненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Василь Симоненко — це народна совість в українському письменстві. Те, що він створив, — нетлінне, слово його — справжнє надбання. За неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. Бути патріотом — це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. Життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. Усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», — ці слова Василя Симоненка були його життєвим і творчим кредо. У своєму щоденнику він написав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш «Є тисячі доріг...» — розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями.
Том Сойер не дает спокойно жить всем окружающим. Он постоянно нарушает дисциплину. Он сбегает с уроков, купается без разрешения тети, безжалостно уничтожает запасы варенья в кладовке, до изнеможения дерется с мальчишками, приводя одежду в полную непригодность. Бедная тетя Полли никак не может применить свою грозную систему воспитания, — розги, потому что хитрый мальчик неизменно обманывает ее. Как только тетя всерьез вознамерится наказать племянника, тот неожиданно отвлекает внимание воспитательницы и убегает. Так кто же он, этот неугомонный Том Сойер? Маленький тиран, бесчувственный к страданиям горячо любящей его тети, или находчивый и остроумный мальчишка, из которого ключом бьет энергия и потому он неустанно изобретает все новые развлечения, лишь бы не сидеть на месте? Это неугомонный драчун, безжалостно лупящий незнакомых мальчишек только за то, что они аккуратно одеваются, в отличие от него? Или хитрый обманщик, искусно завлекающий в свои сети любопытных ребят, чтобы заставить их работать вместо себя? Том действительно не был примерным мальчиком, таким, каким мог бы гордиться весь город. Он не любил скучных занятий в школе и унылую, однообразную работу. Но он любил бить баклуши и весело проводить время, свистеть по-птичьи. Том терпеть не мог разряженных городских франтов своего возраста и безжалостно расправлялся с ними, не выносил ябед. Он беззаботно слушает упреки тети Полли, «ужасные вещи», которые она говорит, «ведь от слов не больно, если только она при этом не плачет». Значит, Том не бездушный мальчик, его трогают слезы тети, просто он не воспринимает всерьез ее нотации. У Тома богатое воображение и масса неизрасходованной энергии, поэтому он не может сидеть на месте и постоянно придумывает для себя разные интересные занятия. Конечно, можно понять его желание искупаться в жаркий летний день — это намного увлекательнее, чем сидеть в душном классе. А как остроумно он привлек к малярным работам соседских мальчишек. Том не поддался унынию, когда тетя заставила его выполнять монотонную работу, и ему пришла в голову блестящая мысль. Он сделал вид, что это увлекательнейшее занятие на свете, пробудил интерес у ребят и однообразные движения кистью превратил в занимательное шоу. С такими Том может многого в жизни добиться.
Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. Усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, — це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.
Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір'ю. Саме синівською розмовою з матір'ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці...». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія», — сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною тися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях:
Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!.. Маю я святе синівське право З матір'ю побуть на самоті.
Гостро відчуває він кровний зв'язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. Багато пережила вона «революцій, бунтів і повстань», та не втратила своєї краси, завжди вона для сина «мамо горда і вродлива». Така вона — знедолена, але не скорена Батьківщина. І завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і Василь Симоненко. І він відчуває цю свою роль захисника Вітчизни: «з ними щогодини б'юся... за твоє життя, твої права». Передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: «Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено». У роки, коли людина повинна була бути лише «гвинтиком» системи, бути пересічною, стандартною, Василь Симоненко стверджував: «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних». Тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. Бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. Опонент героя не може вести себе гідно:
Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що поважаю себе.
З гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу:
Не стала навколішки гордість моя...
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».
Повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, — у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. Дійсно, Василя Симоненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Василь Симоненко — це народна совість в українському письменстві. Те, що він створив, — нетлінне, слово його — справжнє надбання. За неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. Бути патріотом — це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. Життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. Усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», — ці слова Василя Симоненка були його життєвим і творчим кредо. У своєму щоденнику він написав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя».
Як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш «Є тисячі доріг...» — розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями.