Врассказе описаны будни деревенской сибирской жизни, в том числе и школы. эта жизнь, которая показана глазами мальчика витьки, нехитрая, но она научила мальчика отличать добро и зло, ценить дружбу, уважительно относиться к учителям. учитель и учительница в рассказе показаны как лучшие люди, преподавшие детям нравственные уроки, тем они заслужили человеческую память. в те времена слово «учитель» звучало не так, как сегодня, и со школьной фотографией связано многое в жизни мальчика. одна только фраза: «школьная фотография жива до сих пор. она пожелтела, обломалась по углам. но всех этих я узнаю не ней. много их полегло в войну» — говорит о связи времен, которая свершилась благодаря учителям. учитель имеет бледноватое по сравнению с деревенскими лицо, волосы зачесаны назад, печальные и добрые глаза. интересно то, что ему было двадцать пять лет, а ведет он себя как умудренный опытом человек. дядя левонтий, сосед мальчика, человек непоэтичный, приземленный, это видно по деталям описания его избы. бабушка, екатерина петровна, несколько суетливая, ворчаливая, но добрая, заботливая, настоящая бабушка у которой мальчик научится самым основным жизненным правилам. люди в селе живут просто: доброе отношение друг к другу и лежат в основе их взаимоотношений. они и радости, и беды переживают вместе. вспомним эпизоды с дровами (люди учителю) и со змеей (учитель был готов любой ценой защитить детей). эта жизнь описана астафьевым так заманчиво, почти поэтично, понятно, что он с любовью вспоминает о ней.
Письменник досягає цього різними художніми знахідками. так, в усмішці «ох, і лікували нас він, змальовуючи бабу палажку, яка «значно професоріша від самого професора», її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. усмішка «газета – дуже велике діло» має іншу особливість. вона починається такими рядками: «я тут не натякатиму про те, що таке газета. усі знають, шо це діло дуже велике й дуже поважне. недарма ж її (газету) звуть шостою державою. я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла…» такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного. йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарст стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі «ох, і лікували нас…»), наприклад: жнива, молочарство, пасічництво.. але найпотрібніша газета в справі виховання дітей. цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: «…дітей одною’ газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як зшиток. і от як не слухає ванько, берете той зшиток та його по голові: - не слухаєш, сукин ти сину! а для чого я газету передплачую? ! іта р-р-раз! р-р-раз! і дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і богу молиться…» проте у своєму щоденникові остап вишня занотовує: «все життя гумористом! господи! збожеволіти можна від суму! » чи не парадоксальні ці твердження? ні, бо автор вишнівських усмішок підмітив саму природу сміху, гумору, що часто виростає з контрасту, зокрема веселого і сумного. така й іворча натура гумориста: пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! сам остап вишня щиро зізнається: «умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! у моєму сміхові завжди бачив народ…» найвищий гонорар для гумориста – веселий блиск в очах народу. у щоденнику «думи мої, думи…» письменник міркує, що ж є основою праці літератора, і переконливо стверджує: талант і чесність. чесність – значить правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творчості за вказівкою зверху («чево ізволіте? ямб? на скільки порцій? ! » – кредо прикажчика в літературі).
