«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Аксаков Сергей Тимофеевич (1791-1859) – писатель и общественный деятель, литературный и театральный критик. Писал книге о рыбалке и охоте. Отец писателей Константина и Ивана Аксаковых. Самое известное произведение: сказка «Аленький цветочек».
Анненский Иннокентий Федорович (1855-1909) – поэт, драматург, литературный критик, лингвист, переводчик. Автор пьес: «Царь Иксион», «Лаодамия», «Меланиппа-философ», «Фамира-кэфаред».
Баратынский Евгений Абрамович (1800-1844) – поэт и переводчик. Автор поэм: «Эда», «Пиры», «Бал», «Наложница» («Цыганка»).
Батюшков Константин Николаевич (1787-1855) – поэт. Также автор ряда известных прозаических статей: «О характере Ломоносова», «Вечер у Кантемира» и другие.
Белинский Виссарион Григорьевич (1811-1848) – литературный критик. Возглавлял критический отдел в издании «Отечественные записки». Автор многочисленных критических статей. Оказал огромное влияние на русскую литературу.
Бестужев-Марлинский Александр Александрович (1797-1837) –
Вяземский Петр Андреевич (1792-1878) – поэт, мемуарист, историк, литературный критик. Один из основателей и первый глава Русского исторического общества. Близкий друг Пушкина.
Веневетинов Дмитрий Владимирович (1805-1827) – поэт, прозаик, философ, переводчик, литературный критик Автор 50 стихотворений. Был также известен как художник и музыкант. Организатор тайного философского объединения «Общество любомудрия».
* Не забудь поставить лайк и сделать "лучший ответ" , я тебе ,а ты мне :)
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение:
Аксаков Сергей Тимофеевич (1791-1859) – писатель и общественный деятель, литературный и театральный критик. Писал книге о рыбалке и охоте. Отец писателей Константина и Ивана Аксаковых. Самое известное произведение: сказка «Аленький цветочек».
Анненский Иннокентий Федорович (1855-1909) – поэт, драматург, литературный критик, лингвист, переводчик. Автор пьес: «Царь Иксион», «Лаодамия», «Меланиппа-философ», «Фамира-кэфаред».
Баратынский Евгений Абрамович (1800-1844) – поэт и переводчик. Автор поэм: «Эда», «Пиры», «Бал», «Наложница» («Цыганка»).
Батюшков Константин Николаевич (1787-1855) – поэт. Также автор ряда известных прозаических статей: «О характере Ломоносова», «Вечер у Кантемира» и другие.
Белинский Виссарион Григорьевич (1811-1848) – литературный критик. Возглавлял критический отдел в издании «Отечественные записки». Автор многочисленных критических статей. Оказал огромное влияние на русскую литературу.
Бестужев-Марлинский Александр Александрович (1797-1837) –
Вяземский Петр Андреевич (1792-1878) – поэт, мемуарист, историк, литературный критик. Один из основателей и первый глава Русского исторического общества. Близкий друг Пушкина.
Веневетинов Дмитрий Владимирович (1805-1827) – поэт, прозаик, философ, переводчик, литературный критик Автор 50 стихотворений. Был также известен как художник и музыкант. Организатор тайного философского объединения «Общество любомудрия».
* Не забудь поставить лайк и сделать "лучший ответ" , я тебе ,а ты мне :)
Заранее ! <3