Все знают, что болеть плохо. Но если ты находишься дома, то ещё терпимо, а если вынужден проводить долгие дни в больнице? А если ты торчишь там месяцами? Все книги перечитаны и новые принесут не скоро зачастую может только фантазия. Альбомные листы – это паруса, а мандарин – самый настоящий остров с вулканом! Автор повести не понаслышке знаком с больничной жизнью и прекрасно передаёт эту атмосферу через строки. Он не делает упор на описание процедур, на вкусе лекарств и долгих серых днях в надоевших стенах. Его герои – обычные ребята, которые хотят приключений, вкусных лакомств, дружбы. Для них важно, что подают на завтрак, обед и ужин («На завтрак тоже только хлеб и С маслом. Ну, и к хлебу там: яйцо, или сыр, или даже сосиски»); для них бумага-миллиметровка настоящее сокровище («Класс! Я так обрадовался, что сразу их схватил. Листы миллиметровки то есть. Там был один зелёный лист и один оранжевый. Я даже не знаю, какой какого лучше»). Несмотря на позитивное отношение к вынужденному «заточению» в больнице, ребята всё равно хотят домой. Особенно, когда на носу Новый год и хочется провести этот праздник с семьёй. Они стараются не завидовать, когда видят товарищей, собирающихся домой. Но получается это плохо. Ах, да, когда вещи свои в сумку складываешь – ничего не забывай! Если оставишь что невзначай, например, игрушечного солдата, то снова в больницу вернёшься. Это верная примета, так что лучше смотреть внимательней. Ещё для ребят важно, когда к ним относятся не как к больным, ведь они только снаружи кто в гипсе, кто с перевязанной головой, а внутри самые обычные дети. Как и все те, кто находится за стенами больницы. Повесть написана легко, с юмором и замечательным смыслом
ажливо пояснювати людям, на чиєму вони боці й чому, а також упереджені вони чи ні. Це свого роду декларація інтересів. Отже, я маю намір поговорити з вами про читання. Я маю намір розповісти вам про те, що бібліотеки важливі. Я маю намір припустити, що читання художньої літератури, читання для задоволення є однією з найважливіших речей у житті людини. Я маю намір пристрасно благати людей усвідомити, що таке бібліотеки та бібліотекарі, і зберегти обидва ці явища.
Очевидно, що я неабияк упереджений, адже я письменник, автор художніх текстів. Я пишу і для дітей, і для дорослих. Ось уже близько 30 років я заробляю собі на життя за до слів, здебільшого створюючи тексти й записуючи їх. Ясна річ, я зацікавлений у тому, щоб люди читали, щоб люди читали художню літературу, щоб бібліотеки та бібліотекарі існували й сприяли любові до читання, щоб були місця, де можна читати.
Тож я упереджений як письменник. Але я набагато упередженіший як читач. І ще упередженіший як громадянин Великобританії.
Я виголошую цю промову сьогодні під патронатом Аґенції читання, благодійної організації, місія якої полягає в тому, щоб дати всім рівні шанси в житті й до стати впевненими та зацікавленими читачами. Це підтримка освітніх програм, бібліотек та окремих особистостей, а також відверте й безкорисливе заохочення самого акту читання. Тому що, як кажуть, усе змінюється, коли ми читаємо.
Саме ця зміна і саме цей акт читання – те, про що я хочу сьогодні поговорити. Я хочу розповісти про те, що з нами робить читання. Навіщо воноіснує.
Одного разу в Нью-Йорку я почув розмову про будівництво приватних в'язниць – цяіндустрія в Америці стрімко розвивається. Тюремна індустрія має планувати своє майбутнєзростання– скільки камер їм знадобиться? Якою буде кількість ув'язнених за 15 років? І вони з'ясували, що можуть передбачити все це дуже легко, використовуючи елементарний алгоритм, заснований на опитуваннях щодо того, який відсоток 10 і 11-річних не може читати. І, звісно, не може читати для власного задоволення.
У цьому немає прямої залежності, годі стверджувати, що в освіченому суспільстві немає злочинності. Але взаємозв'язок між факторами є.
Гадаю, найпростіші з цих зв'язків походять з очевидного. Грамотні люди читають художню літературу.
Художня літературамає два призначення. По-перше, вона відкриває вам залежність від читання. Жага дізнатися, що ж трапиться далі, бажання перегорнути сторінку, необхідність продовжувати, навіть якщо буде важко, тому що хтось потрапив у біду, і ти повинен дізнатися, чим це все закінчиться... У цьому є справжній драйв. Це змушує дізнаватися нові слова, думати по-іншому, рухатися вперед. Виявляти, що читання саме по собі є насолодою. Одного разу усвідомивши це, ви станетена шлях постійного читання. Читання – це ключ. Кілька років тому я почув такий вислів: ми живемо в "постграмотному" світі, де можливість виявляти сенс написаного тексту вже вторинна, але ці дні минули.
Все знают, что болеть плохо. Но если ты находишься дома, то ещё терпимо, а если вынужден проводить долгие дни в больнице? А если ты торчишь там месяцами? Все книги перечитаны и новые принесут не скоро зачастую может только фантазия. Альбомные листы – это паруса, а мандарин – самый настоящий остров с вулканом! Автор повести не понаслышке знаком с больничной жизнью и прекрасно передаёт эту атмосферу через строки. Он не делает упор на описание процедур, на вкусе лекарств и долгих серых днях в надоевших стенах. Его герои – обычные ребята, которые хотят приключений, вкусных лакомств, дружбы. Для них важно, что подают на завтрак, обед и ужин («На завтрак тоже только хлеб и С маслом. Ну, и к хлебу там: яйцо, или сыр, или даже сосиски»); для них бумага-миллиметровка настоящее сокровище («Класс! Я так обрадовался, что сразу их схватил. Листы миллиметровки то есть. Там был один зелёный лист и один оранжевый. Я даже не знаю, какой какого лучше»). Несмотря на позитивное отношение к вынужденному «заточению» в больнице, ребята всё равно хотят домой. Особенно, когда на носу Новый год и хочется провести этот праздник с семьёй. Они стараются не завидовать, когда видят товарищей, собирающихся домой. Но получается это плохо. Ах, да, когда вещи свои в сумку складываешь – ничего не забывай! Если оставишь что невзначай, например, игрушечного солдата, то снова в больницу вернёшься. Это верная примета, так что лучше смотреть внимательней. Ещё для ребят важно, когда к ним относятся не как к больным, ведь они только снаружи кто в гипсе, кто с перевязанной головой, а внутри самые обычные дети. Как и все те, кто находится за стенами больницы. Повесть написана легко, с юмором и замечательным смыслом
ажливо пояснювати людям, на чиєму вони боці й чому, а також упереджені вони чи ні. Це свого роду декларація інтересів. Отже, я маю намір поговорити з вами про читання. Я маю намір розповісти вам про те, що бібліотеки важливі. Я маю намір припустити, що читання художньої літератури, читання для задоволення є однією з найважливіших речей у житті людини. Я маю намір пристрасно благати людей усвідомити, що таке бібліотеки та бібліотекарі, і зберегти обидва ці явища.
Очевидно, що я неабияк упереджений, адже я письменник, автор художніх текстів. Я пишу і для дітей, і для дорослих. Ось уже близько 30 років я заробляю собі на життя за до слів, здебільшого створюючи тексти й записуючи їх. Ясна річ, я зацікавлений у тому, щоб люди читали, щоб люди читали художню літературу, щоб бібліотеки та бібліотекарі існували й сприяли любові до читання, щоб були місця, де можна читати.
Тож я упереджений як письменник. Але я набагато упередженіший як читач. І ще упередженіший як громадянин Великобританії.
Я виголошую цю промову сьогодні під патронатом Аґенції читання, благодійної організації, місія якої полягає в тому, щоб дати всім рівні шанси в житті й до стати впевненими та зацікавленими читачами. Це підтримка освітніх програм, бібліотек та окремих особистостей, а також відверте й безкорисливе заохочення самого акту читання. Тому що, як кажуть, усе змінюється, коли ми читаємо.
Саме ця зміна і саме цей акт читання – те, про що я хочу сьогодні поговорити. Я хочу розповісти про те, що з нами робить читання. Навіщо воноіснує.
Одного разу в Нью-Йорку я почув розмову про будівництво приватних в'язниць – цяіндустрія в Америці стрімко розвивається. Тюремна індустрія має планувати своє майбутнєзростання– скільки камер їм знадобиться? Якою буде кількість ув'язнених за 15 років? І вони з'ясували, що можуть передбачити все це дуже легко, використовуючи елементарний алгоритм, заснований на опитуваннях щодо того, який відсоток 10 і 11-річних не може читати. І, звісно, не може читати для власного задоволення.
У цьому немає прямої залежності, годі стверджувати, що в освіченому суспільстві немає злочинності. Але взаємозв'язок між факторами є.
Гадаю, найпростіші з цих зв'язків походять з очевидного. Грамотні люди читають художню літературу.
Художня літературамає два призначення. По-перше, вона відкриває вам залежність від читання. Жага дізнатися, що ж трапиться далі, бажання перегорнути сторінку, необхідність продовжувати, навіть якщо буде важко, тому що хтось потрапив у біду, і ти повинен дізнатися, чим це все закінчиться... У цьому є справжній драйв. Це змушує дізнаватися нові слова, думати по-іншому, рухатися вперед. Виявляти, що читання саме по собі є насолодою. Одного разу усвідомивши це, ви станетена шлях постійного читання. Читання – це ключ. Кілька років тому я почув такий вислів: ми живемо в "постграмотному" світі, де можливість виявляти сенс написаного тексту вже вторинна, але ці дні минули.