Антиутопія – жанр, який ще називають негативною утопією. Це зображення такого можливого майбутнього, яке лякає письменника, змушує його переживати стан тривоги як за долю людства, так і за душу окремої людини, це опис держави, де переважають негативні тенденції розвитку.
Антиутопія у світовій літературі
Антиутопія (дистопія, какотопія) – негативна, спотворена утопія. Особливість антиутопії – критика сучасного авторові державного устрою й моделювання негативних перспектив його розвитку в майбутньому.
Художній світ антиутопії:
розвиток дії в закритому просторі;
антитоталітарна спрямованість тексту;
постановка проблеми «людинасуспільство»;
відображення процесу формування незгодної із законами суспільства особистості, яка в кінцевому підсумку виражає протест проти обставин, що склалися;
трагічна розв’язка, пов’язана з духовною або фізичною смертю головного героя;
наявність фантастичного елемента;
відображення згубних наслідків НТП
Романи антиутопістів подібні : кожен автор говорить про втрату моральності, про бездуховність сучасного покоління; світ антиутопістів – це лише голі інстинкти й «емоційна інженерія». Антиутопія відтворює картину трагічної реальності, апокаліптичного буття, дає тотальне заперечення як дійсного, так і можливого варіанту майбутнього.
Формально антиутопія веде свій початок від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Ф. Вольтера, І. Ірвіна, С. Батлера. Але антиутопічні елементи знаходимо у творах:
у комедіях Аристофана (як сатиру на утопічну державу Платона); у творах письменників XVII—XVIII століття як своєрідну поправку на реальність до утопії Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли;
у фантастичних творах письменників XIX ст. (М. Шеллі «Франкенштейн»; С. Батлер «Едін», «Повернення в Едін»; Г.Веллс «Машина часу», «Сучасна утопія» та інші).
До антиутопії І половини XX ст. належать романи «Ми» Є.Замятіна, «Сонячна машина» В. Винниченка, «Котлован» А.Платонова, «Цей дивовижний світ» О.Гакслі, «Безглузда погоня» Ф. Уоррена, «1984» Дж. Орвелла, «Володар мух» В.Голдінга, «451° за Фаренгейтом» Р. Бредбері та інші.
Одним із найвідоміших творців антиутопії у світі вважають В. Голдінга. Ідеї, які висуває письменник, багато в чому збігаються з фундаментальними положеннями філософії екзистенціалізму. Привабливість цієї філософії для покоління Голдінга, – покоління, що пережило кошмари однієї війни, щоби невдовзі зіштовхнутися із загрозою нової, куди страшнішої, – полягає насамперед у тому, що вона намагається осмислити проблему людини, взятої в критичній, кризовій ситуації – так би мовити, на краю безодні.
Джордж Орвелл – автор поняття «холодна війна», але найбільше він став відомим за культовим антиутопічним романом «1984» та повістю «Скотний двір». І хоча вони були написані в середині минулого століття, і передбачення Орвелла про жахи тоталітарних режимів не стали реальністю, однак, на жаль, в наші дні – ці тексти знову набувають досить тривожного звучання. А цитати письменника набувають пророчого смислу
Казати правду в часи всезагальної брехні – це екстремізм.
Війна – це іб розбивати вщент, розпорошувати в стратосфері, топити в морській безодні матеріали, які могли б поліпшити народу життя і тим самим в кінцевому рахунку зробити його розумнішим.
І якщо всі приймають брехню, нав’язану партією, якщо в усіх документах одна і та ж пісня, тоді ця брехня поселяється в історії і стає правдою…
Якщо дотримуєшся дрібних правил, можна порушувати великі.
Абсолютно біле, як і абсолютно чорне, здається якимось дефектом зору.
єрархічне суспільство можливе лише на основі бідності та невігластва.
Щоби бачити те, що відбувається прямо перед вашим носом, необхідно відчайдушно боротися.
Якщо ти в меншості – і навіть в однині, – це не означає, що ти божевільний.
Яких поглядів дотримуються маси і яких не дотримуються – байдуже. Їм можна надати інтелектуальну свободу, бо інтелекту у них немає.
Антиутопія у своїй основі завжди містить конфлікт. Його суть зведено до протистояння тоталітарного режиму й особистості героя. Чи спроможна людина зберегти духовну свободу, людське в людині, а чи вона приречена на зникнення, стирання?
ОбъXii еще в первое время по возвращении из москвы, когда левин каждый раз вздрагивал и краснел, вспоминая позор отказа, он говорил себе: «так же краснел и вздрагивал я, считая все погибшим, когда получил единицу за и остался на втором курсе; так же считал себя погибшим после того, как испортил порученное мне дело сестры. и что ж? теперь, когда года, я вспоминаю и удивляюсь, как это могло огорчать меня. то же будет и с этим горем. пройдет время, и я буду к этому равнодушен». но три месяца, и он не стал к этому равнодушен, и ему так же, как и в первые дни, было больно вспоминать об этом. он не мог успокоиться, потому что он, так долго мечтавший о семейной жизни, так чувствовавший себя созревшим для нее, все-таки не был женат и был дальше, чем когда-нибудь, от женитьбы. он болезненно чувствовал сам, как чувствовали все его окружающие, что нехорошо в его года человеку единому быти. он помнил, как он пред отъездом в москву сказал раз своему скотнику николаю, наивному мужику, с которым он любил поговорить: «что, николай! хочу жениться», — и как николай поспешно отвечал, как о деле, в котором не может быть никакого сомнения: «и давно пора, константин дмитрич». но женитьба теперь стала от него дальше, чем когда-либо место было занято, и, когда он теперь в воображении ставил на это место кого-нибудь из своих знакомых девушек, он чувствовал, что это было совершенно невозможно. кроме того, воспоминание об отказе и о роли, которую он играл при этом, мучало его стыдом. сколько он ни говорил себе, что он тут ни в чем не виноват, воспоминание это, наравне с другими такого же рода стыдными воспоминаниями, заставляло его вздрагивать и краснеть. были в его как у всякого человека, сознанные им дурные поступки, за которые совесть должна была бы мучать его; но воспоминание о дурных поступках далеко не так мучало его, как эти ничтожные, но стыдные воспоминания. эти раны никогда не затягивались. и наравне с этими воспоминаниями стояли теперь отказ и то жалкое положение, в котором он должен был представляться другим в этот вечер. но время и работа делали свое. тяжелые воспоминания более и более застилались для него невидными, но значительными событиями деревенской жизни. с каждою неделей он все реже вспоминал о кити. он ждал с нетерпением известия, что она уже вышла или выходит на днях замуж, надеясь, что такое известие, как выдергиванье зуба, совсем вылечит его.яснение:
Антиутопія – жанр, який ще називають негативною утопією. Це зображення такого можливого майбутнього, яке лякає письменника, змушує його переживати стан тривоги як за долю людства, так і за душу окремої людини, це опис держави, де переважають негативні тенденції розвитку.
Антиутопія у світовій літературі
Антиутопія (дистопія, какотопія) – негативна, спотворена утопія. Особливість антиутопії – критика сучасного авторові державного устрою й моделювання негативних перспектив його розвитку в майбутньому.
Художній світ антиутопії:
розвиток дії в закритому просторі;
антитоталітарна спрямованість тексту;
постановка проблеми «людинасуспільство»;
відображення процесу формування незгодної із законами суспільства особистості, яка в кінцевому підсумку виражає протест проти обставин, що склалися;
трагічна розв’язка, пов’язана з духовною або фізичною смертю головного героя;
наявність фантастичного елемента;
відображення згубних наслідків НТП
Романи антиутопістів подібні : кожен автор говорить про втрату моральності, про бездуховність сучасного покоління; світ антиутопістів – це лише голі інстинкти й «емоційна інженерія». Антиутопія відтворює картину трагічної реальності, апокаліптичного буття, дає тотальне заперечення як дійсного, так і можливого варіанту майбутнього.
Формально антиутопія веде свій початок від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Ф. Вольтера, І. Ірвіна, С. Батлера. Але антиутопічні елементи знаходимо у творах:
у комедіях Аристофана (як сатиру на утопічну державу Платона); у творах письменників XVII—XVIII століття як своєрідну поправку на реальність до утопії Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли;
у фантастичних творах письменників XIX ст. (М. Шеллі «Франкенштейн»; С. Батлер «Едін», «Повернення в Едін»; Г.Веллс «Машина часу», «Сучасна утопія» та інші).
До антиутопії І половини XX ст. належать романи «Ми» Є.Замятіна, «Сонячна машина» В. Винниченка, «Котлован» А.Платонова, «Цей дивовижний світ» О.Гакслі, «Безглузда погоня» Ф. Уоррена, «1984» Дж. Орвелла, «Володар мух» В.Голдінга, «451° за Фаренгейтом» Р. Бредбері та інші.
Одним із найвідоміших творців антиутопії у світі вважають В. Голдінга. Ідеї, які висуває письменник, багато в чому збігаються з фундаментальними положеннями філософії екзистенціалізму. Привабливість цієї філософії для покоління Голдінга, – покоління, що пережило кошмари однієї війни, щоби невдовзі зіштовхнутися із загрозою нової, куди страшнішої, – полягає насамперед у тому, що вона намагається осмислити проблему людини, взятої в критичній, кризовій ситуації – так би мовити, на краю безодні.
Джордж Орвелл – автор поняття «холодна війна», але найбільше він став відомим за культовим антиутопічним романом «1984» та повістю «Скотний двір». І хоча вони були написані в середині минулого століття, і передбачення Орвелла про жахи тоталітарних режимів не стали реальністю, однак, на жаль, в наші дні – ці тексти знову набувають досить тривожного звучання. А цитати письменника набувають пророчого смислу
Казати правду в часи всезагальної брехні – це екстремізм.
Війна – це іб розбивати вщент, розпорошувати в стратосфері, топити в морській безодні матеріали, які могли б поліпшити народу життя і тим самим в кінцевому рахунку зробити його розумнішим.
І якщо всі приймають брехню, нав’язану партією, якщо в усіх документах одна і та ж пісня, тоді ця брехня поселяється в історії і стає правдою…
Якщо дотримуєшся дрібних правил, можна порушувати великі.
Абсолютно біле, як і абсолютно чорне, здається якимось дефектом зору.
єрархічне суспільство можливе лише на основі бідності та невігластва.
Щоби бачити те, що відбувається прямо перед вашим носом, необхідно відчайдушно боротися.
Якщо ти в меншості – і навіть в однині, – це не означає, що ти божевільний.
Яких поглядів дотримуються маси і яких не дотримуються – байдуже. Їм можна надати інтелектуальну свободу, бо інтелекту у них немає.
Антиутопія у своїй основі завжди містить конфлікт. Його суть зведено до протистояння тоталітарного режиму й особистості героя. Чи спроможна людина зберегти духовну свободу, людське в людині, а чи вона приречена на зникнення, стирання?
ОбъXii еще в первое время по возвращении из москвы, когда левин каждый раз вздрагивал и краснел, вспоминая позор отказа, он говорил себе: «так же краснел и вздрагивал я, считая все погибшим, когда получил единицу за и остался на втором курсе; так же считал себя погибшим после того, как испортил порученное мне дело сестры. и что ж? теперь, когда года, я вспоминаю и удивляюсь, как это могло огорчать меня. то же будет и с этим горем. пройдет время, и я буду к этому равнодушен». но три месяца, и он не стал к этому равнодушен, и ему так же, как и в первые дни, было больно вспоминать об этом. он не мог успокоиться, потому что он, так долго мечтавший о семейной жизни, так чувствовавший себя созревшим для нее, все-таки не был женат и был дальше, чем когда-нибудь, от женитьбы. он болезненно чувствовал сам, как чувствовали все его окружающие, что нехорошо в его года человеку единому быти. он помнил, как он пред отъездом в москву сказал раз своему скотнику николаю, наивному мужику, с которым он любил поговорить: «что, николай! хочу жениться», — и как николай поспешно отвечал, как о деле, в котором не может быть никакого сомнения: «и давно пора, константин дмитрич». но женитьба теперь стала от него дальше, чем когда-либо место было занято, и, когда он теперь в воображении ставил на это место кого-нибудь из своих знакомых девушек, он чувствовал, что это было совершенно невозможно. кроме того, воспоминание об отказе и о роли, которую он играл при этом, мучало его стыдом. сколько он ни говорил себе, что он тут ни в чем не виноват, воспоминание это, наравне с другими такого же рода стыдными воспоминаниями, заставляло его вздрагивать и краснеть. были в его как у всякого человека, сознанные им дурные поступки, за которые совесть должна была бы мучать его; но воспоминание о дурных поступках далеко не так мучало его, как эти ничтожные, но стыдные воспоминания. эти раны никогда не затягивались. и наравне с этими воспоминаниями стояли теперь отказ и то жалкое положение, в котором он должен был представляться другим в этот вечер. но время и работа делали свое. тяжелые воспоминания более и более застилались для него невидными, но значительными событиями деревенской жизни. с каждою неделей он все реже вспоминал о кити. он ждал с нетерпением известия, что она уже вышла или выходит на днях замуж, надеясь, что такое известие, как выдергиванье зуба, совсем вылечит его.яснение: